Щоб ту лядську перепону

Нащент зруйнувати!»

Добре Павлюк та Сулима

Ляхів частували...

 ПРОЛОГ

 ПРОЛОГ

Чого на Україні споконвіку бракувало, так це єдності. Силу мали, рішучості вистачало, зваги не позичали, самопожертвою вражали, а ось єдності катастрофічно й постійно не вистачало. Зате розбрат і чвари між своїми, як здавалось, ніде в світі рясніше й щедріше не родили — з року в рік, з віку в вік. Тож усі українські повстання, у яке б ми століття не заглянули, незмінно закінчувалися тим, чим вони, зрештою, і мусили закінчуватися, — великою кров’ю і тисячами молодецьких голів, які, злітаючи з плеч широких, перетворювались у звичайнісінькі черепи, так і не спромігшись вибороти волю, до якої іноді досить було зробити всього лише один-єдиний, хоч і рішучий, але останній крок. І нове повстання, що невдовзі визрівало й спалахувало від краю й до краю, вперто не зважало на невдачі попередньої спроби вирватися з ярма. Це ніби якесь прокляття, що постійно висіло над Україною з року в рік, з віку в вік, прирікаючи козаків на все нові й нові безплідні жертви та поразки.

І останнє — перед тими подіями, про які ми й поведемо мову, — повстання, що спалахнуло у 1625році на Придніпров’ї, теж закінчилося — за крок від перемоги! — все тією ж, здавалося, вічною поразкою, що чорним сонцем спопеляла Україну. Історики засвідчують, що в повстанців, числом близько двадцяти тисяч, в рішучій битві біля Куруківського озера з військами коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського не вистачило не лише зброї та припасів, а й — головного — єдності.