У той же час повернутись він не міг. Вибравши місце, де гілки не штрикали під боки, Левко опустився на землю.

Ґрем, Сатомі і Семен лишились у темному таборі.

У теплому повітрі дотлівали рештки розкиданого вогнища.

LXIX

Зібравши розкидані дрова, Сьома старанно роздмухував багаття.

— Ти вважаєш, розказувати не треба було? — Ґрем стояв у хлопця за спиною. Японка тулилась до американця, зрідка кидаючи неспокійні погляди в той бік, де зник Левко. Їй було некомфортно.

Семен припинив дмухати, повернув голову.

— Не знаю.

— А ти? — Ґрем ткнувся кінчиком носа в щоку дівчини.

Сатомі стенула тендітними плечима:

— Все одно він колись дізнався б. Ми мали йому сказати…

— Але не тут, — буркнув Сьома.

— Він залицявся до Сатомі, — наїжачився мулат.

— Ґреме, не починай. Ти міг розрулити все інакше.

Під конусом з гілок умить виразно прорізалось полум’я. Сьома хекнув і примружився: теплом обпекло очі. Вогонь прудко розростався, радіючи, що вибрався на волю.

— Ти вважаєш, було б краще, якби я просто стояв і дивився?.. Семе, не мовчи.

— Міг би викласти все делікатніше. Ти був грубий, як селюк.

— А, — махнув рукою Ґрем, — начхати.