«Мудак», — подумав росіянин із невластивою для себе жовчю.
Японка й американець, не розчіпляючи обіймів, присіли на каремат коло вогню. Семен відсунувся. Хвилин десять усі троє мовчали, спостерігаючи, як гарячі язики витанцьовують на чорних гілках.
— Хочу додому, — шморгнула носом Сатомі.
Ґрем поцілував її волосся, а тоді прискіпливо подивився на росіянина:
— Що скажеш? Валимо?
Сьома підклав у багаття кілька галузок. Вони були сирими. Вогонь засіпався, зашипів. Росіянин навмисно не відповідав, тягнучи час, щоб подратувати мулата. І так було зрозуміло.
— Враховуючи те, що тільки-но сталося, — взявся доводити Ґрем, — невже ти будеш наполягати на…
Семен не дослухав його:
— Зранку вирушаємо назад.
Вибору не було. Продовжувати експедицію в такому настрої безглуздо і небезпечно.
Сатомі не втримала полегшеного зітхання, і знову запала мовчанка. Багаття догризало головешки. Ґрем заколисував японку. Дівчина придрімувала. Сьома, не кліпаючи, телющився на вогонь. Коли-не-коли росіянин скидав голову і водив нею навкруги, промацуючи очима морок. Немовби чекав на щось, що мало з’явитися з джунглів. Потім заспокоювався і знову втуплювався у багаття.
Так просиділи ще з півгодини. Левка до кісток обгризали москіти, але він уперто не вилазив із кущів.
Зрештою Семен підвівся:
— Піду поговорю з ним.
— О’кей, — байдуже муркнув американець.
Перед тим як рушити у бік, де засів українець, Сьома вкотре роззирнувся і напружено прислухався. Нетрища були моторошно мовчазними. З темряви не долітало
Семен увімкнув підсвічування на годиннику і стривожено зирнув на циферблат. 21:20. По тому витягнув з рюкзака світлодіодний ліхтар «Outwell Vektor» і, присвічуючи під ноги, подався шукати Левка.