Хлопці закивали.

— Де їх знайшли? — кинув чоловік через плече.

Хтось із вартових відповів. Сивочолий невдоволено мотнув головою. По тому він довго мовчав, задивившись у небо над терасою.

Левко тихцем вивчав його, поволі усвідомлюючи, що сподіватись їм нема на що. Про це свідчили очі чоловіка. Вони безповоротно псували враження від нібито приязного лиця. Безбарвні, водянисто-моторошні, з проникливими закляклими зіницями, котрі, немов дві антрацитові скалки, прорізалися крізь очні яблука.

Здалося, минула вічність, перш ніж він заговорив.

— Добрий день, пані… — чоловік награно вклонився Сатомі, — …і панове. — Хлопці удостоїлися лише погляду. — Радий вітати вас у надрах цитаделі, котра колись давним-давно — набагато давніше, ніж можуть уявити собі більшість сучасних істориків, — була центром могутньої цивілізації… — Він звів голову, заклав руки за спину і замріяно поводив очима по терасі. — Чудовий день, чи не так? — Вицвілі очі опустилися. — Сонце. Приязний вітерець. І комарі не докучають… Велика рідкість. Правда, мої друзі? — Він дивився на полонених, але відповідей не чекав. Він грав, проте не на публіку, грав сам для себе, упиваючися власними жестами і власним імпровізованим монологом. Сивочолий був одним із тих самозакоханих, хоч і (ніде правди діти) геніальних мерзотників, котрі знають ціну показним учинкам. Левку чомусь спав на думку ексцентричний португальський футбольний тренер Жозе Моурінью. Такий самий зверхній, зарозумілий і… харизматичний. Вони навіть зовні схожі. — Я страшенно перепрошую, друзі, що забираю ваш дорогоцінний час. Мені прикро через те, що затримую вас, не даючи насолоджуватися красою джунглів такої прекрасної днини. Я не мав на меті відволікати вас від тих милих дурниць, якими ви займались у тропічному лісі. — Тут він покосився на ногу Семена. — Чесно. Але так уже склалося, що наші шляхи перетнулись, і я попрохав привести вас сюди, оскільки хочу почути відповідь на одне… дуже… просте… запитання… — Останні слова він чеканив неначе пресом.

Чоловік подивився собі під ноги, поворушив губами, пройшовся кілька кроків в один бік, повернувся назад. Вирішивши, що витримав достатню паузу, він схилився над Левком (сприйнявши його за головного) і, не розчепивши долонь, прокричав простісінько хлопцю в обличчя:

— ВИ ХТО, БЛЯДЬ, ТАКІ?!

Левко спостерігав, як просто над його носом губи чоловіка витягнулись у тонкі риски, оголивши пожовтілі від віку зуби. Зуби були нерівними, але щільними, і — на диво — з рота не поперло неприємним запахом. Сивочолий слідкував за собою.