Не підводячи очей від паспортів, Джейсон кивнув.

— А цей?

— Це мій товариш — Семен Твардовський, він росіянин, він також навчається у КТН.

— Росіянин? — Чоловік труснув синім документом із написом «Union Europе́enne / Rе́publique Francа́ise».

«От чорт!»

— Він живе у Франції… жив тобто, бо зараз живе у Швеції… а… але його батьки…

— Не бреши мені, українцю.

— Я кажу правду, ви ж бачите по прізвищу. Він — росіянин.

— Гаразд. Далі.

— Дівчина — японка, звуть Сатомі, вона навчається на одному департаменті зі мною. А це — Ґрем Келлі, ваш співвітчизник… тобто він теж із США. Ґрем… е… — було важко у двох словах передати історію мулата, — він викладає американську в спеціалізованій школі у Стокгольмі.

Джейсон нахилився і простягнув Ґремові руку:

— Здоров був, земляче! — Пауза. — Хелоу, фелла! Ти чого це не подаєш мені руку?

Мулат затремтів.

— У нас руки зв’язані, — проторохтів Левко.

Не прибираючи правої руки, сивочолий змахнув лівою кистю.

— Джейсоне, не варто… — незадоволено проскрипів Амаро Кіспе.

— Амаро, не дратуй мене.

Коротун обійшов хлопців і неохоче розрізав пута. Ґрем боязко потиснув простягнуту руку. Джейсон зобразив розчулену усмішку, поплескав згори по долоні мулата і півголосом спитав, повернувши голову до українця:

— Що ви робите у моїй цитаделі?

Левко розгубився.