— Одною підтерся Семен. — Українець чекав, що Джейсон розсміється, але чоловік лишався незворушним. — І викинув. Друга у мене в рюкзаку.

Х’юз-Коулман схопив Левка за підборіддя, повернув лицем до себе. Чоловік і хлопець схрестили погляди.

— Ще копії?

— Ні, — твердо проказав Левко, — більше немає.

Джейсон розслаблено зітхнув, подивився на карту, скуйовдив рукою волосся. Було важко вгадати, що він має на думці. Було неясно, чи повірив він.

— Якою мовою ви розмовляли? — дружньо (так, наче й не горлав нещодавно, рвучи рота і бризкаючи слиною) поцікавився сивочолий.

— Е… російською.

— Це твоя рідна?

— Ні, моя рідна — українська. Але ми обоє розуміємо російську.

— А іспанська? Іспанську знаєш?

— Ні… сер.

— Добре. — Джейсон передав паспорти назад у руки Кіспе.

— Давай уб’ємо їх, та й по всьому, — сказав Амаро. Повіка засмикалася сильніше. — Проблеми не буде!

— У-у, — мотнув головою Х’юз-Коулман.

— Чому? Старигань мертвий, прикінчимо цих, і все.

Джейсон проігнорував плоскоголового. Тримаючись упівоберта, він недбало кинув:

— З вами був іще хтось?

І тут Левка осінило. По-перше, карта. Джейсон боїться, чи не потрапили копії ще до чиїхось рук. І по-друге, йому конче необхідно дошукатися, хто ще, крім Левка, Сьоми, Ґрема і Сатомі, достеменно знає про мету їх поїздки. Їх не прикінчать, принаймні доти, поки цей псих не відстежить усі канали, якими була поширена інформація про Паїтіті. Левко також збагнув, що Джейсон навмисно розігрує спектакль, ставить малозначимі запитання про мову, національність, навчання і пильнує за реакцією, аби потім порівняти її з реакцією на справді важливі й несподівано підкинуті запитання. Останнє належало до таких. Мабуть, то ключове питання всієї розмови.