— Звідки ваші батьки?

Віктор закрив книгу і поклав її на коліна. Левко несвідомо відсунувся, подумавши, що нарветься на грубощі, але пілот довго мовчав, задумливо спостерігаючи, як витанцьовують вощенні язики. Спливла хвилина, перш ніж він відповів:

— З Броварів… це під Києвом, знаєш? — Спогади про батьків відігнали агресію.

«Цікаво, скільки місяців… чи років… він не спілкувався з ними?»

— Знаю, — підтвердив українець.

— Батько мав родичів у штаті Айдахо. У 63-му, під кінець хрущовської відлиги, йому дозволили виїхати. Я народився у 72-му, тому не вважаю себе українцем.

— Як довго не буде Джейсона? — спитав Левко. — Ми ж його чекаємо?

— Та звісно, — криво посміхнувся Віктор. — Колись він доїздиться до того, що нас тут накриє перуанська армія, сплутавши з повстанцями чи торговцями коксом. Має приїхати завтра.

— Це щось настільки важливе, що він ризикує вами всіма?

Пілот пирхнув.

— Аби ж то! Поїхав в Іку[137], заліз у якийсь барліг і трахає свою подружку… котрусь із них.

Левко смикнув бровою, показуючи, що здивований.

— А ти що думав? — прищурив око Віктор Шако. — Типу, бос поперся на зустріч із президентом Перу домовлятись про поставки золота? — Чоловік скупо реготнув. — Я не раз попереджав Джейсона, що дограється. Якби моя воля, ми тут не затрималися б на довше, ніж потрібно, що заповнити баки й напакувати вантаж у багажний відсік. Але бос думає інакше, часом ми «зависаємо» на добу, а то й на дві. — Віктор розкрив «Хранителів», показуючи, що збирається повернутись до читання, і наостанок промурмотів: — Ну, йому видніше…

XCVII

Ґрем Келлі повернувся з плантації настільки виснаженим, що не мав сил переповідати, що з ним сталося протягом дня. Семен Твардовський теж не розмовляв, але з іншої причини: він не хотів нічого розказувати (і навіть якби хотів, все одно не ризикнув би переповісти, що вдруге спускався в підземелля і що його при цьому бачили).

Левка не було, і Сатомі засинала в обіймах мулата.

Ранком наступного дня (середи, 15 серпня) Ґрема знов повели на кокаїнову плантацію, Сатомі подалась на кухню до Марко, а Семен, практично повністю позбувшися страху, на півдня щез у підземеллі. Того дня він уперше вголос привітався з одним із науковців, якого перестрів у галереях.

Джейсон Х’юз-Коулман прибув на стоянку о третій пополудні, пом’ятий і замріяний, схожий на кота, якого випустили надвір уперше після довгої зими. Він майже не розмовляв, нікого не підколював і проспав більшу частину польоту над Андами.