— Я… не… я не розумію. — Здавалося, ще трохи, і він почервоніє.

— Нам не відомо, чи знала цивілізація Паїтіті однорядковий спосіб запису дробів, чи записувала дробові числа лише дискретно, типу «ціла частина — чисельник — знаменник», — терпляче розтлумачив Семен. — На жаль, у нас лише однорядкова версія постійної тонкої структури, другої ми просто не знаємо, і якщо вчені уми Паїтіті записали цю константу тим самим способом, що й π та е на стінах Білої кімнати, тобто через чисельник і знаменник, то ми будемо дивитись на неї впритул і… ніколи про це не дізнаємось, бо не уявляємо, якими є ці частини.

— І що тепер? — удруге за останні п’ять хвилин поцікавився сивочолий.

— Треба підшукати іншу константу. Велику. Тобто з великою цілою частиною. Таку, де були б сотні або ще краще — тисячі.

— І в той же час безрозмірну, — скептично докинув Джейсон.

Сьома ствердно покивав: «Ясне діло».

— Маєш щось на прикметі?

Цього разу росіянин замотав головою заперечно.

— На цей час нічого. Треба думати. — Він згріб довідники зі столу і лиш після того спитав дозволу: — Я візьму їх собі, о’кей?

— Бери. І думай. Часу маєш вдосталь. А мені пора повертатись у підземелля.

Чоловік попрямував до виходу, показуючи, що розмову завершено. Сьома на хвильку затримався, витягнув з підставки для ручок товстий чорний маркер «Centropen» і дещо вивів на чистій сторінці. Вирвавши листок, він наздогнав Джейсона.

— Візьміть ось це.

— Що це?

— Накажіть робітникам видивлятись цей фрагмент. Це 00357 — шматок «вісімкової» версії постійної тонкої структури. Такої, яка є, іншої не маємо… Можливо, нам пощастить.

Потримавши листок у руках, Х’юз-Коулман заштовхав його в задню кишеню джинсів.

— Гаразд. — «А чому ні? Втрачати нема чого…» Все ж краще, ніж топтатись на місці.

Вже надворі, зачинивши двері, покинувши Семена на порозі котеджу і відійшовши на десяток кроків, Джейсон раптово обернувся:

— Семене…