— Що? Чому?

Семен казав правду. Очі Левка стали неприродно червоними. Не почервонілими, як буває після сну, а криваво-багряними, наче радянський прапор. Каламутний колір повністю розчинив у собі зазвичай насичену синь райдужних оболонок. Крапки зіниць, що тривожно метались, фокусуючись то на Сьомі, то на Сатомі, плавали на суцільному густо-червоному тлі.

— Ще не знаю. — Сьома схилився над товаришем і зазирнув, притримуючи пальцями повіки, спочатку в праве, потім у ліве око. — Ясно. Я так і думав. У тебе полопали капіляри, очні яблука по вінця набрякли кров’ю, що зробило тебе… е-ем… схожим на демона з фільму жахів.

Перше, що пхалося в голову, після погляду на закривавлені очі Левка: в чувака щось вселилося — щось недобре і точно не з нашого світу.

— Чорт, — Лео почав терти лоба долонею, — я не знав.

— Чим це може бути викликано? — Сатомі покосилась на Сьому. — Перепад тиску? Хвороба?

Семен залишив японку без уваги, продовжуючи дивитись на Левка:

— Це виглядало б ефектно, Лео, якби не… наша ситуація. Там, — росіянин тицьнув пальцем у стелю «нори», — всі тільки й гудуть про тебе.

— Я знаю, через що це, — з болем промовив Левко. — Під час першої спроби канату не вистачило, я дізнався про це лиш тоді, коли кінець майже вислизнув з рук. Щоб не впасти, довелося чіплятись за мотузку зубами. Це через перевантаження.

— Ти висів на одних зубах? — не повірила Сатомі.

— На руках. Але не міг вилізти вище, поки вчепився зубами.

— Таке буває, — заспокоїв японку Семен. — У моєї двоюрідної сестри після затяжних пологів трапилося щось подібне, причому не лише з очима, а й з лицем. Була як помідор.

— Тобі не треба було виходити. — Сатомі заговорила спокійно, але все ще з осудом.

— Я ж не знав, — скинув голову Левко і…

— Не знав про що?

Голос примусив усіх підскочити. З несподіванки Сьома випустив костур і впав на руки поряд із Левком, Ґрем сахнувся, забившись у темний куток, а Сатомі заверещала. Дівчина змогла перервати крик, лише затуливши рота долонею.

На порозі печери, заклавши руки за спиною, стояв Амаро Кіспе. Чорні очі вигравали в півтемряві. Світло вони не відбивали, бо відбивати не було чого; ті тьмяні відблиски йшли зсередини.

— Чого сидите в темряві? — виплюнув пігмей.

Ґрем ввімкнув лампу. Посуваючись до вимикача, він опинився за спиною Амаро.

— Стань так, щоб я тебе бачив. Щоб бачив твої руки, ніґере. Бігом! — морщачи лоба, рявкнув перуанець.