— Чому ти раніше не сказав?!! — закричала дівчина. Без істерики, зате зі злістю. — Чим ти взагалі думав? Ти ж не дитя, Ґреме! Що ти весь час корчив із себе?!
— Я… — Ґрем безпорадно подивився на японку. — Вибач. Пробачте мені…
— А як же фотографія? — скрадливим тоном спитав Левко (так батько, намагаючись передчасно не налякати, розпитує у сина про те, що він накоїв і ще не розказав, перед тим, як взятись за пасок і надати ніжній синівській дупці відтінку злегка розведених чорнил). — Та, де ти керуєш вертольотом? — Як розібратись, саме з фотографії все й почалось. Якби Левко не побачив її, не спитав би про пілотування, якби не було запитання (і Сатомі поряд), Ґрем би не збрехав, а якби не було брехні, задумка втечі з використанням «EC120 Colibri» ніколи не зародилася б у голові українця. Якби… якби… якби…
— Мені дали потриматися за стійку. Я не керував гелікоптером. Мені шкода.
— Тобі шкода?!! — вибухнув Левко. — Запхай своє «шкода» глибоко в анус! Чому ти не спинив нас, поки все не зайшло настільки далеко?!
Семен задер голову, втупивши погляд у хмарне небо. Він волів би опинитись подалі від цього місця, не обов’язково аж у Швеції чи в батьківському будинку на півдні Франції, достатньо просто відійти на інший кінець тераси, щоб побути на самоті, проте він лишався, розуміючи, що у Левка може вибити пробки.
Ґрем навпаки опустив голову:
— Я думав, у вас не вийде…
Американець не вірив розповідям Сьоми про дурман і бруґмансію. Він сподівався, що отрута не подіє або подіє не на всіх, сподівався, що діло не дійде до захоплення вертольота, а значить, його брехня не спливе на поверхню.
Так завше: людина до останнього сподівається на краще, не помічаючи, як павутиння власної брехні удавкою обкручується навколо горла. Під час нарад, що передували втечі, Ґрему було соромно, совість нещадно гризла його, сточувала нанівець, немов черви дерево, але в той же час чийсь вогкий голос шепотів над вухом: «