Голос у нього був химерний, він проказав лиш одне слово з трьох букв, та прозвучало воно зривисто, скалічено, наче промовляло одночасно троє різних людей, один із яких був давно мертвий, другий зачитував свої останні слова перед стратою, та ще й за злочин, який не здійснював, а третій… третьому було жахливо боляче.
— Забий на нього. — Левко махнув рукою в бік провалля, звідки час від часу долітали автоматні постріли — перуанець не здавався, стріляючи по стінах і в повітря. — Цей йолоп не завадить, облетимо Паїтіті зі східного боку. Йому нас не дістати.
Американець перевів погляд на Сатомі.
— Але… — Цього разу голос був такий, наче шкребли пальцем по вогкому склу.
Японка краще відчувала Ґрема. Вона здійняла брови, безгучно запитуючи: що таке?
Сьома в цей час витріщався на південний схід, дослухаючись до гупання в скронях і міркуючи над тим, чому, незважаючи на те, що у них справді все вийшло, передчуття в нього просто паскудні. Єдине, що могло перешкодити їх відльоту, — це повернення Джейсона на «Мі-17». Росіянин задивився в той бік, звідки міг з’явитись великий гелікоптер. Небо все ще затягували хмари, але висіли вони високо, і з сімдесятиметрової Твердині відкривався огляд на багато кілометрів. Горизонт пустував: «Мі-17» не було.
— Пішли, — поквапив Сьома.
CXLII
19 серпня 2012 року, 14:05 (UTC – 5) Паїтіті
— Стійте. — Ґрем закляк, зіщулившись. Вони спинилися за крок від ґанку котеджу Джейсона. Десь вдалині, з іншого боку тераси, хтось знову закричав, крик перейшов у вереск і захлинувся. — Я маю вам дещо сказати.
— Що б це не було, давай ти розповіси о-он там, — Левко тицьнув пальцем на лупату кабіну чорного «Колібрі», що вимальовувалась за якихось десять метрів від них, — в кабіні цього крихітного красеня.
— Я маю вам дещо сказати, — повторив американець, пройшовся поглядом по лицях товаришів і втупив очі собі під ноги.
Вони дивились на нього зацікавлено (поки що навіть не занепокоєно), а він поник, зіщулився ще більше, наче його пропекли гіркими докорами.
— Чувак… — Левко простягнув руку, збираючись струснути мулата, примусити його отямитись (можливо, трохи різко, та все ж з добрими намірами).
— Нехай говорить. — Сьома на льоту перехопив руку українця. Підступив до Ґрема і нахилив голову, намагаючись зазирнути в карі очі: — Кажи.
— Пригадуєте, я казав, що закінчив курси «Windy City Flyers» у Чикаго?.. Це справді так. Моя ліцензія прострочена, на PPL потрібно кожні два роки здавати екзамен, та все одно я міг би підняти в повітря «Cessna 172» чи «Beechcraft Bonanza»[162]. — То був голос мертвяка. «