Сатомі й Семен кивнули, Левко, примруживши праве око і піднявши брову над лівим, пожирав Ґрема поглядом. Він усе пам’ятав. Пам’ятав також фотографію, на якій Ґрем Келлі в навушниках і крутяцьких темних окулярах сидів у пілотському кріслі вертольота, впевнено стискаючи руками рульову стійку. Фотографія була останнім, що приборкувало думки Левка, не даючи їм вирватись і потекти неправильним руслом. Той знімок, наче дамба, стримував щось дуже недобре в його голові, щось таке, що, прорвавшись, змете останні захисні механізми і накоїть чимало лиха. А Ґрем завзято цю дамбу добивав:

— Це правда. Я справді почав брати уроки, але… — Американець звів голову і подивився прямо, не на приятелів, погляд протинав їх наскрізь, як рентгенівські промені, і плинув у далечінь.

Після останнього «але…» і довгої паузи, що його супроводжувала, Семен заспокоївся. Він уже знав, що Джейсон не нагряне, не прилетить, принаймні не в найближчі кілька годин. А навіть якщо й прилетить, це не матиме значення. Проблема не в Джейсоні.

В очах мулата стояли сльози.

— Що за лайно лізе в тебе з рота? — Губи у Левка пересохли, очі досі полискували, але виблиск також став сухим, атрофованим. Так сонячне світло раннім ранком відбивається від білої і цілковито мертвої поверхні солончакової пустелі і саме стає неживим.

— Я не зможу… — Ледь чутним подихом слова зірвалися з губ американця.

Перш ніж вони досягли вух українця, у Сатомі вихопився різкий, наче постріл із рушниці, вигук:

— Ні! — Вона в заперечному жесті замахала руками. — Навіщо ти це робиш з нами?

Якось інакше робити він не міг. Уже не міг.

— Замовкни! — гаркнув Левко на японку і зробив крок до мулата (Сьома підсунувся, щоб бути готовим при першій необхідності вклинитись між цими двома), відчуваючи, як у животі затріпотала поранена пташка: — Що ти не можеш?

Ґрем зібрався з духом і спромігся витиснути фразу цілою, не перериваючись:

— Я відвідав лише три заняття в «Helicopter Academy», я ніколи в житті не піднімав вертоліт над землею, я не знаю, як його повертати, нахиляти, примушувати рухатись уперед. Я мав учитись якраз на такій машині, — він безвольно виставив руку вправо, — на «Колібрі», але не схотів. Весною я вам частково сказав неправду, бо подумав… бо хотів… — «…хотів здаватися кльовим, кращим, ніж насправді, тому що я лузер, кінчений невдаха, все моє єство вглибині забите комплексами, про які ви навіть не здогадуєтесь, а ви такі цілеспрямовані, впевнені в собі, ви РОЗУМНІ, чорт забирай, ви досягли всього самі, ваші батьки не платять за навчання в університеті, а згодом ви матимете шикарні посади і відчуватимете задоволення, створюючи, вибудовуючи самих себе, досягаючи перемог, те задоволення, на яке я ніколи не заслуговував, бо я лузер, зі мною спілкуються лише через те, що я американець, і у мене “Porsche”, і батьки багаті, та навіть вони вважають мене лузером… а я лише хотів відповідати вашій компанії». Звісно, нічого цього вголос Ґрем не проказав, його в буквальному сенсі оглушила Сатомі.