CLXII

20 серпня 2012 року, 12:49 (UTC – 5) У повітрі над Мадре-де-Діос

Віктор піднімав гелікоптер, навіть не зиркнувши на покажчики рівнів палива у баках. Він знав, що нічого не змінить, і не хотів на них дивитися. Гордон Лі та Джим зосереджено мовчали, без пояснень розуміючи, чому перший пілот так поквапно набирає висоту: Віктор Шако готував «Мі-17» до авторотації[174].

Режим авторотації є аварійним, проте саме завдяки йому вертоліт може м’яко сісти з непрацюючими двигунами. Щоб зрозуміти, що таке авторотація, достатньо згадати паперові (іноді пластмасові) пропелери на паличках, з якими ми бігали у дитинстві, примушуючи їх обертатися на вітрі під час бігу. В штатному режимі гвинт розкручується двигунами і ніби «вгризається» в повітря (працює пропелером). При відмові двигунів вертоліт знижується: тепер повітря потрапляє на лопаті гвинта знизу і тисне на них, примушуючи «ковзати» по потоку і крутячи їх у тому ж напрямі, що й при робочому двигуні (гвинт працює, як вітряк). Обертання гвинта при авторотації не дозволяє гелікоптеру впасти, забезпечуючи можливість плавного зниження, а також (через спеціальний редуктор) підтримує роботу циркуляційних насосів гідравлічної системи і генератора змінного струму — вертоліт зберігає керованість, пілоти мають живлення в кабіні. Втім, для успішного здійснення м’якої посадки необхідне виконання кількох умов, головною з яких є висота: в момент переходу на аварійний режим вертоліт повинен мати достатній запас висоти, щоб гвинт встиг розкрутитись і аеродинамічні сили, що діють на лопаті, досягнули величин, достатніх для переходу від убивчого падіння до аварійного спуску. Віктор Шако подумував над тим, щоб приземлити «Мі-17» уже зараз, поки двигуни працюють, проте не бачив жодного підходящого місця — сельва під ним була надзвичайно густою, — власне, через це Віктор не мав вибору, він мусив летіти в напрямку Паїтіті і набирати висоту, надіючись, що, коли мотори стихнуть і він почне авторотаційний спуск, таке місце знайдеться.

— Вікт’ре, чуєш ‘ене? — проскрипів у навушниках голос Джейсона. — Як ви?

— Прямуємо додому, — сухо відреагував пілот.

— Усе гаразд?

Віктор нарешті кинув погляд на циферблат паливоміра. Нуль в основному баку, нуль у додатковому. На секунду його огорнуло несамовите відчуття нереальності всього того, що відбувається. Чоловік розумів, що датчики рівня палива розташовуються понад днищем баків, іншими словами, у паливних ємкостях завжди лишається трохи пального, навіть коли стрілка паливоміра спадає на нуль, крім того, якийсь об’єм палива є в з’єднувальних трубопроводах і в самих двигунах, та попри це Віктор почувався, неначе вві сні. Він уперше за двадцять років польотів на вертольотах опинився у машині з порожніми баками. Не вірилося, що двигуни скоро заглухнуть, груди затоплювала ідіотська впевненість у тому, що він зможе долетіти до Паїтіті навіть зі стрілкою паливоміра, що мертво впирається в нуль. Відчуття протрималося секунду, а тоді зникло. Це реальне життя, а не голлівудський фільм. Чуда не буде.