— Чому ти мовчиш?! — Амаро оскаженів, але Левко не міг витиснути й слова. Тепер це не мало значення.

Зненацька пігмей підскочив до японки, схопив її за волосся і повалив на траву. В лівій руці він досі тримав закривавлену кувалду (набалдашник волочився по землі, лишаючи по собі сірувато-багряні сліди). Тіло Сатомі стрясалось від безгучних ридань, ноги загрібали по землі й тремтіли. Якоїсь миті Левку здалось, що вони дриґаються так само, як нога мертвого Семена, і він уявив японку без голови.

— Стій! — Українця прорвало. — Зупинись! Його звуть Ян Фідлер! Він із Чехії, і він подорожував з нами! Тільки не займай її!

Амаро відпустив голову дівчини і випростав спину. Маленькі груди часто надимались і опадали. Недоросток переможно щирився, ставши схожим на гієну.

— ХА-ХА-ХА-ХА-А! — заіржав він.

Сатомі нарешті виштовхала повітря з горлянки і розпачливо закричала.

Її крики швидко поглинуло рівномірне чахкання лопатей. Над пірамідою вигулькнув чорний «Колібрі», пролетів по дузі над місцем розправи і став опускатись навпроти пірамід.

Джейсон повернувся. Майже вчасно.

Майже.

Задерши голову, Амаро посміхнувся і помахав чорним вікнам вертольота. Ліва повіка смикалася, створюючи ілюзію неперервного дружнього підморгування.

Наступні півгодини врізались у мозок Левка так сильно, наче їх випалили паяльником.

CLXXV

24 серпня 2012 року, 11:44 (UTC – 5) Паїтіті

Джейсон Х’юз-Коулман вискочив з «Колібрі» до того, як полози торкнулися тераси. Троє стрільців висипали слідом. Навіть з відстані тридцяти кроків Левко бачив, як сіпається лице Джейсона. Віктор Шако, вимкнувши двигун гелікоптера, висковзнув з кабіни і рвонув навперейми босу. Пілот перехопив сивочолого на середині шляху між «Колібрі» і вартовими на чолі з Амаро Кіспе; почав щось затято доводити Джейсону. Стрільці скупчились довкола, хмурячись, напружено дослухаючись до того, що говорить Віктор, і тримаючи М16 стволами донизу. Час від часу хтось із них косо позирав на перуанців. Сивочолий не реагував на пілота (невідомо, чи сприйняв він хоч слово), вчепившись очима в усміхненого недоростка.

Сатомі й Ґрем лежали на траві обличчями до землі. Японка принишкла і не рухалась, волосся закривало обличчя, через що було неможливо встановити, чи притомна вона. Двоє охоронців досі притискали мулата, наступивши ногами на спину. Скориставшись тим, що за ним ніхто не спостерігає, Левко підвівся з колін. Тіло Семена (лячне здригування нарешті припинилося) стікало кров’ю.