— Усе буде гаразд, ось побачите! — стюардеса мужньо гамує дрижаки. — Пілот зробить усе можливе, аби посадити літак.

Ми приречено мовчимо. Можливо, якби нас було більше, знайшовся б хтось, кого не вгамував би жоден ляпас, а так ми падаємо в повному мовчанні. Як по-дурному! Про що я думала дві години тому? Про стрілку на колготках? Чому я не бачила, яке красиве небо, коли дивитись на нього з землі? Чому я не… Я багато чого не зробила, відкладаючи на потім. А тепер ніякого «потім» у мене вже немає. Є тільки «тепер» і «колись». Та оте «колись» таке далеке, наче й не зі мною було, а от зараз… Зараз я сиджу в літаку, що летить униз.

— Якщо не вибухне паливо, в нас є шанс, — блондин намагається опанувати себе. — От побачите, все буде гаразд.

Я мовчки киваю головою. Він просто не знає, що каже. Ми падаємо просто в джунглі. І якщо навіть ми не загинемо відразу, то потім пошкодуємо про це. Джунглі вб'ють нас, одного за одним. Нічого вже не буде гаразд.

— Будь ласка, зніміть годинники й усі прикраси, — голос стюардеси зрадливо тремтить. — Пригніться, зараз ми спробуємо сісти.

Я знімаю сережки й годинника. Так, я знаю: іноді удар буває настільки сильним, що потім прикраси доводиться виколупувати з тіла. Але це якщо ми лишимося живі. А якщо ні, то диким звірам байдуже, їсти нас із прикрасами чи без них. Неїстівне вони виплюнуть, або ж їхні організми виведуть зайве природним шляхом.

Удар здався мені не таким уже й страшним, та за хвилину я збагнула, що все ще попереду. За ілюмінаторами майнули гілки і стовбури, почувся скрегіт. І за хвилину — ще один удар. Хоч я й підібгала ноги, та мені здалося, що моє тіло розірвалося навпіл. А потім щось вибухнуло — чомусь позаду літака. А може, то в моїй голові?.. Та подумати про це вже не було сил.

Я й гадки не мала, що вмію непритомніти, і досі не знаю, скільки часу була зімліла. Я просто розплющила очі і спробувала відчути себе. Начебто нічого не болить. Маю на увазі, нічого такого, що могло б свідчити про внутрішню кровотечу або переломи, а так, звичайно, все тіло дає про себе знати. Отже, руки-ноги цілі, голова теж. Решта або прийде до норми, або ні. Цікаво, нас почнуть їсти негайно чи трохи згодом?..

Я обережно озираюсь навколо. Блондин лежить на підлозі, долілиць. Не пристебнув паска, чи що? Ні, пристебнув, тільки пасок розірвався — надто сильний був удар.

Старий відкинувся в кріслі, з кутика його рота тече кров. Або йому кінець, або він просто прикусив язика. А от його супутниця жива-живісінька, хоча й непритомна: я бачу, як вона дихає, — надто тісна на ній сукенка.