— Додому.
— Але…
— Я подзвоню Розі. І кота віддай їй. Бувай.
— Але ти з'явишся?
— З'явлюся, звичайно, хоч не знаю, навіщо.
— Клята егоїстко! Ти так нічого і не збагнула? То я тобі поясню. Ти мені потрібна. Ти, чорти б тебе взяли, тепер теж моя родина, хоча я б не сказала, що радію з цього, — така в тебе прикра вдача. До речі, я знаю, де ти сховала добро з сейфа Монтої. Досить проста схованка. У твоїй ванній, під кошиком для білизни, є кахлина, якщо її зсунути…
— Бартон, якщо ти хоч пальцем торкнешся…
— Повертайся.
Ми залишаємось учотирьох. Наташка горнеться до Луїса, та очі її жадібно всотують нову темряву нічного аеродрому. Це невеличка посадкова смуга в пустелі, звідси вона йтиме далі, у світ. Та я знаю: так само, як нас манять джунглі, її манитиме тихе містечко, двір із чотирма кленами, каштанові алеї. Не можна змінити того, що вже сталося. І я вже не мушу забороняти собі згадувати, як цвітуть клени в нашому старому дворі.
Ми мовчки піднімаємося трапом, літак розганяється — і зоряне небо стрибає нам назустріч. Світ такий великий!