Центр міста розкинувся перед очима Стю, наче рельєфна мапа, і на його вулицях було порожньо. Міський годинник, який відлічував час його ув’язнення, не дзвонив від дев’ятої ранку — тоді мелодія, що звучала перед биттям, здалася надто протяжною та химерною, ніби то грала занурена у воду музична скринька. Учора в будинку, який стояв на околиці міста й міг бути придорожнім кафе або крамницею, сталася пожежа. Перекресливши блакитне небо чорним стовпом диму, він весело палав мало не півдня, та пожежники не приїхали. Стю подумав, що, якби та будівля стояла не посеред асфальтованого майданчика, могло б і півміста згоріти. Попри те, що сьогодні опівдні трохи помжичило, руїна й досі тліла.

Стю гадав, що наостанок Елдер накаже його пристрелити. Чому б ні? Стане лише одним трупом більше, і він знав їхню таємницю. Вони не знайшли ліки, не з’ясували, як його тілобудова відрізняється від анатомії тих, хто захворів. Певне, їм навіть на думку не спало, що незабаром у світі лишиться зовсім небагато людей, кому він зможе все розказати. Стю був наче нитка, що вибилася зі шва та опинилася в полоні заціплених придурків.

Він був упевнений, що герой якоїсь телепередачі або роману знайшов би спосіб утекти, ба навіть деякі люди в реальному житті спромоглися б злиняти, але він не такий. Урешті його опанувало відчуття, яке можна назвати панічною покірливістю, і Стю вирішив, що лишається тільки чекати на Елдера й триматися напоготові.

Елдер був найпевнішою ознакою того, що в установу проникнула «Синь», або «супергрип» — так звали хворобу його помічники. Медсестри й санітари кликали його «доктор Елдер», та лікарем він точно не був. Років п’ятдесят п’ять, жорсткий погляд, без почуття гумору. Жоден лікар до Елдера не бачив потреби в тому, щоб тримати Стю на мушці. Елдер лякав його, бо було очевидно: вмовляння й благання не допоможуть. Елдер чекав на подальші вказівки. Як накажуть, так і зробить. Він був списоносцем, армійським кілером, і з огляду на останні події вагатися Елдер не стане.

Три роки тому Стю купив книгу «Вотершипський пагорб»[155] — хотів відправити її племінникові, який жив у Вако. Він добув коробку, але Стю не любив пакувати подарунки ще більше, ніж читати, тож відкрив книгу, щоб погортати її та дістати уявлення, про що там ідеться. Прочитав першу сторінку, потім другу… і книга його зачарувала. Стю не спав усю ніч — пив каву, курив та повільно просувався вперед, як людина, що не звикла до читання задля розваги. Виявилося, що там ідеться про кроликів. Господи помилуй. Про найдурніших, найлякливіших тварин на всьому божому світі… Та мужик, який написав ту книгу, зобразив їх інакшими. Читаєш і справді починаєш ними перейматися. Оповідь виявилася страшенно хорошою, і попри те, що Стю читав, як черепаха, він прикінчив книгу за два дні.