— Ти впевнений, що нам це стане в пригоді? — насторожилася Рита.

Вона й досі мала при собі сумочку з пістолетом.

— Гадаю, краще взяти, — відповів Ларрі.

Він думав про страшну смерть покликача страховиськ, та йому не хотілось цього казати.

— А, — кволо озвалась вона, і по очах Ларрі зрозумів, що вона думала про те саме.

— Як рюкзак, не заважкий?

— Ой, ні. Зовсім. Справді.

— Ну, з часом поважчає. Скажеш, як втомишся, трохи понесу.

— Зі мною все буде гаразд, — усміхнулася Рита.

Вони повернулися на хідник. Вона подивилася в обидва боки.

— Ми йдемо з Нью-Йорка.

— Так.

Рита повернулася до Ларрі.

— Я дуже рада. Почуваюся так… ох, наче в дитинстві. «Сьогодні ми йдемо в похід», так казав мій батько. Пам’ятаєш, як це було?

Ларрі всміхнувся у відповідь, згадавши вечори, коли мати казала йому: «Ларрі, у «Крéсті» показують той вестерн, що ти хотів глянути. З Клінтом Іствудом. То як?»

— Здається, справді пригадую, — відповів він.

Вона стала навшпиньки, потягнулася, поправила наплічник.

— Подорож починається, — а тоді додала так тихо, що Ларрі не зрозумів, чи правильно розчув: — «Дорога в’ється й нас веде…»

— Що?

— Це з Толкіна, — сказала Рита. — З «Володаря перснів». Для мене ця пісня завжди означала початок пригод.