Рита всміхнулася.

— У тебе ж є вільна рука? І в мене є.

Тож вони курили й пестили одне одного. Рита зашарілася, однак продовжувала щебетати про все на світі. Її дихання пришвидшилось, і вона почала ковтати слова.

— Ану, — сказала Рита, забрала в нього цигарку й погасила разом зі своєю. — Подивимося, чи вийде в тебе завершити діло. Як не зможеш, я тебе на шматки порву.

Із завданням він упорався досить вдало для них обох, і вони поснули. Ларрі прокинувся десь після четвертої й подивився на сплячу коханку. Так, досвід мав значення. Він добряче натрахався за останні десять років, але те, що відбулося трохи раніше, трахом не назвеш. То було щось значно краще, хоча й мало декадентський присмак.

«Ну, у неї ж були й інші коханці».

Ця думка сповнила Ларрі хіттю, і він її розбудив.

Отак вони й жили, аж доки вчора не наштовхнулися на покликача страховиськ. Були й інші речі, які його турбували, одначе до них він звик. Ларрі сказав собі, що, якщо від таких речей дурієш, та не божеволієш, у тебе все круто.

Наприклад, два дні тому Ларрі прокинувся близько другої ночі й почув, як Рита набирає у ванній склянку води. Він подумав, що вона вирішила ковтнути ще одну пігулку снодійного. У неї був запас великих жовто-червоних желатинових капсул, які на Західному узбережжі прозвали барбітурою. Потужний дурман. Ларрі вирішив, що вона почала їх приймати задовго до вибуху епідемії.

А ще його діставало, що Рита ходила за ним назирці. Навіть стовбичила біля дверей, коли він приймав душ чи йшов до туалету. Ларрі не любив, коли у ванній був іще хтось, та переконав себе, що є й люди з прямо протилежними звичками. Багато залежало від виховання. Доведеться провести з нею розмову… колись.

А наразі…

Невже йому доведеться тягти її на спині? Господи, він сподівався, що до цього не дійде. Вона здавалася досить сильною. Принаймні спочатку. Це була одна з причин, чому Рита сподобалася йому в день їхньої зустрічі… насправді то була головна причина. «Нема більше правди в рекламі», — гірко подумав Ларрі. Як у біса він мав її доглядати, якщо й про себе подбати не міг? Вейн Стакі з ним би погодився.

— Ні, — сказав Ларрі. — Не розгнівався. Просто… ну, я ж не твій бос. Як не хочеться їсти, треба так і казати.

— Я казала… Я казала, що не дуже…

— Не пизди, — відрубав він налякано й гнівно.

Вона звісила голову й подивилася на свої руки. Ларрі здогадався, що жінка старалася не заплакати, бо йому б це не сподобалося. На мить він так розлютився, що мало не гаркнув: «Я тобі не татусик! І не твій чоловік-мазунчик! Не буду я з тобою панькатись! Господи милий, та ти ж старша років на тридцять!» А тоді йому знову стало за себе соромно (знайоме відчуття, правда, Ларрі?), і він задумався про те, що ж із ним не так.