— Вони вважали мене психом, — сказав він. — Однак висока вірогідність того, що вони мають рацію, не покращила наших стосунків.

Епідемію супергрипу він зустрів байдуже, бо нарешті в нього з’явилася можливість здійснити давню мрію — вийти на пенсію та повноцінно зайнятися малюванням.

— Я жахливий художник, просто жахливий. Та тішу себе думкою, що цього липня ніхто на всій планеті не малює кращих пейзажів, ніж Ґлендон Пекод Бейтман — бакалавр і магістр образотворчих мистецтв, заслужений художник США. Дешевий нарцисизм, та що є, тим і раді, — говорив він, ділячи десерт, фунтовий торт «Сара Лі».

Він подав Стю паперову тарілку з його шматком.

— А Коджак був вашим псом ще до епідемії?

— Ні. Був би чудернацький збіг, правда? Гадаю, Коджак належав комусь із місцевих. Я його інколи бачив, та клички не знав, тож дозволив собі наректи його по-своєму. Він ніби й не проти. Перепрошую, Стю, я на хвилинку.

Він швиденько рушив через дорогу, і Стю почув плюскіт води. За хвилину Бейтман повернувся — ішов із підкоченими до колін штаньми, а в руках тримав по упаковці пива «Нарраґансетт».

— От я дурень. Могли б і за їжею випити.

— Пиво від цього не скисло, — сказав Стю та висмикнув з упаковки одну бляшанку. — Дякую.

Вони потягнули за вушка, і Бейтман підняв свою бляшанку.

— Стю, за нас. Щоб жилося щасливо, спокійно й без болю в спині.

— Амінь.

Вони стукнулися бляшанками й випили. Стю подумалося, що ніколи ковток пива не смакував так гарно, і, певне, це вже не повториться.

— А ти словами не розкидаєшся, — зауважив Бейтман. — Сподіваюся, тобі не здається, наче я, так би мовити, танцюю на могилі колишнього світу.

— Ні, — відповів Стю.

— Я упереджено ставився до світу, — сказав Бейтман. — Спокійно це визнаю. Протягом останньої четверті двадцятого століття цей світ здавався мені чимсь таким, як вісімдесятирічний дід, який помирає від раку товстого кишечнику. Кажуть, що ця хвороба уражає всіх жителів Заходу, коли століття добігає кінця. Століття будь-яке, не тільки наше. Ми замотуємося в скорботні балахони й тиняємося, волаючи «горе тобі, о Єрусалиме»… або ж у нашому випадку «о Клівленде». Люди сіпались у танці святого Віта наприкінці п’ятнадцятого століття[198]. Бубонна чума — так звана «чорна смерть» — спустошила Європу під кінець чотирнадцятого[199]. Коклюш вигулькнув під кінець сімнадцятого, а перші спалахи грипу були зареєстровані наприкінці дев’ятнадцятого[200]. Ми так звикли до грипу, — для нас він усе одно що звичайна застуда, так? — що здається, ніби ніхто, крім істориків, не знає або не в курсі, що сто років тому його навіть не існувало. Зазвичай протягом останніх трьох десятиріч будь-якого століття висовуються оті релігійні фанатики й розмахують фактами, які вказують на те, що на порозі Армагеддон. Звісно, таких маніяків завжди чимало, та їхні полки розростаються лише під кінець століть… і дуже багато людей сприймають їх цілком серйозно. З’являються чудовиська. Аттіла, Чингісхан, Джек-різник, Ліззі Борден[201]. А ще можна згадати наших сучасників: Чарльза Менсона, Річарда Спека й Теда Банді. І деякі диваки говорять, що людині Заходу необхідно періодично промивати кишки, робити чистку, тож усілякі катаклізми трапляються саме наприкінці століть, щоб народ зустрів нову сотню років очищеним та сповненим оптимізму. А от нам поставили суперклізму, і, якщо подумати, усе стає цілком зрозумілим. Урешті-решт, цього разу закінчується не якесь там сторіччя. Наближається геть нове тисячоліття.