Він завернув за поворот, і пес — золотисто-каштановий ірландський сетер — був там. Побачивши Стю, собака радісно загавкав і побіг до нього, клацаючи кігтями по асфальту й навіжено метляючи хвостом. Сетер підскочив і з розгону вперся лапами в живіт Стю — той аж назад подався.

— Тихше, друзяко, — сказав він, широко всміхаючись.

Почувши його голос, пес залився щасливим гавкотом і знову підскочив.

— Коджаку[195]! — пролунав суворий голос.

Стю здригнувся й почав озиратися.

— Сидіти! Облиш цього чоловіка! Ти йому всю сорочку замастиш! Нещастя, а не собака!

Коджак став на чотири лапи та оббіг Стю, підібгавши хвоста. Опинившись між лап, хвіст однаково тріпотів від ледь стримуваної радості, і Стю вирішив, що обманщик із пса нікудишній.

Він побачив власника голосу й, очевидно, хазяїна Коджака — то був чоловік років шістдесяти в заношеному светрі, старих сірих штанях та… береті. Він сидів на табуреті для піаніста й тримав палітру. Перед ним стояв мольберт із малюнком.

Незнайомець підвівся, поклав палітру на табурет (Стю почув, як він пробубнів: «А тепер головне — на неї не сісти») і рушив до Стю з простягнутою рукою. З-під берета вибилося скуйовджене волосся, і теплий вітерець грався сивими пасмами.

— Сподіваюся, пане, ви не вироблятимете фокусів із вашою гвинтівкою. Ґлен Бейтман, до ваших послуг.

Стю зробив крок назустріч і потиснув старому руку. Коджаку припікало погратися — пес вигарцьовував навколо Стю, та стрибати не наважувався. Принаймні поки що.

— Стюарт Редман. Щодо зброї можете не хвилюватися. Мені не траплялося стільки народу, щоб уже кортіло когось пристрелити. Насправді до вас я нікого не стрів.

— Ви любите кав’яр?

— Ніколи не куштував.

— То час спробувати. І якщо він вам не сподобається, є ще багато чого. Коджаку, не треба стрибати. Я знаю, тобі хочеться побіситися, — знаю ж тебе як облупленого, — але тримай себе в лапах. Коджаку, пам’ятай: самоконтроль — це те, що відрізняє тварин вищого порядку від нижчих. Самоконтроль!

Оскільки звернулися до кращого боку його натури, Коджак сів на задні лапи й захекав. На його псячій фізіономії світилась усмішка. З досвіду Стю знав, що пес, який усміхається, або кусючий, або надзвичайно добрий. На кусючого Коджак не скидався.

— Запрошую вас на обід, — сказав Бейтман. — Ви перша людина, яку я побачив за останній тиждень. Приєднаєтеся до мене?

— Радо.

— Ви з півдня, так?

— Зі східного Техасу.