Яскравої сонячної днини він сидів на засміченому ґанку, пив теплий «Севен-ап» і мріяв про ширку. Бодай би один укольчик…

Він згадав про Еллі Макфарлейна та чутку, яка з’явилася саме перед тим, коли заварилась ота каша з грипозним лайном. Казали, що Еллі, третій найкрутіший барига в Детройті, отримав чималу партію товару. Отоді б вони зажили: к бісу ту коричневу бодягу, хай живе білий китаєць[211].

Річі не міг точно сказати, де Макфарлейн тримає таку велику партію (подібні знання шкодять здоров’ю), та він не раз чув про те, що, коли копи отримають ордер на обшук будинку в Ґросс-Пойнті[212], який Еллі купив своєму двоюрідному дідові, штовхача засадять на такий термін, що вийде він лише тоді, як місяць у небі позеленіє.

Річі вирішив прогулятися до Ґросс-Пойнту. Зайнятися було нічим.

У телефонній книзі Детройта він знайшов адресу якогось Еріна Д. Макфарлейна, що мешкав на Лейк-Шор-драйв, і рушив туди. Коли Річі прибув за адресою, уже стемніло і в нього боліли ноги. Він більше не намагався переконати себе, що просто гуляє, — йому хотілося вмазатись, і то сильно.

Маєток оточував сірий мур із грубого каменю, і Річі перемахнув через нього, мов чорна пантера, порізавши руки об вмуроване зверху гостре скло. Він розбив вікно, загорлала сигналізація, і він був на півдорозі до муру, коли згадав, що виклик ніхто не прийме: усі копи сконали. Обливаючись потом, Річі сторожко рушив назад.

Усередині стояла темінь, і в тому нев’їбенному замку було кімнат із двадцять, як не більше. Певне, щоб як слід усе оглянути, йому доведеться повернутися засвітла, а на нормальний обшук знадобляться добрячі три тижні. І товару тут може й не бути. Чорт. На Річі накотила хвиля млосного відчаю. Він вирішив покопирсатися бодай у найочевидніших хованках.

І в горішньому туалеті він знайшов дюжину великих, пузатих пластикових пакетів із білим порошком. Вони були в зливному бачку — класична ничка. Очманілий від жаги, Річі дивився на те добро й думав, що Еллі, мабуть, підмазував правильних копів, раз міг так запросто лишити стільки товару в йобаному зливному бачку. Там було вдосталь дурману, щоб пробути в космосі шістнадцять століть.

Річі відніс один пакет до хазяйської спальні, поклав його на ліжко й відкрив. Тремтячими руками він дістав інструменти й узявся до справи. Йому навіть на думку не спало поміркувати про концентрацію порошку. Найпотужніша його вмазка містила 12 відсотків чистяку — його так відрубило, що Річі мало в кому не провалився. Він навіть носом не встиг поклювати. Бах — і вже там, з блакиті мирноти та в чорну чорноту[213].