Тож його сповнювала ненависть, і вона наказувала йому жити далі… або ж бодай спробувати. Спершу Ллойдові здавалося, що ненависть і воля до життя марні, бо всіх володарів КЛЮЧА скосив грип. Вони опинилися поза досяжністю його помсти. А тоді разом із голодом у ньому почала зростати впевненість, що їх грип не вбив. Хвороба вбиватиме лише невдах — таких, як він. Вона вб’є Мезерса, та не штопаного гандона, який купив його пачкою цигарок, бо в гандона був КЛЮЧ. Вона не вб’є губернатора чи начальника тюрми — вочевидь, охоронець, який сказав, що начальник захворів, нахабно спиздів. Вона не вб’є інспекторів із нагляду за достроково звільненими в’язнями, окружних шерифів чи агентів ФБР. Грип не чіпатиме тих, хто має КЛЮЧ. Він не посміє. На відміну від Ллойда. Якщо він вибереться, зачепить їх як слід.

Ніжка від койки зачепилася за Трескову холошу.

— Давай, — зашепотів Ллойд. — Ну ж бо. Іди сюди… дівчата, співайте сю пісню… весь ду-да день.

Задубіле Трескове тіло повільно посунулося до нього. Жоден рибалка не вудив рибу так обережно й завзято, як Ллойд — Треска. Штанина порвалась, і Ллойдові довелося чіплятися за інше місце. Нарешті нога опинилася досить близько, щоб можна було просунути руку крізь ґрати й схопити її… якщо захочеться.

— Нічого особистого, — прошепотів Ллойд до Треска.

Він торкнувся його ноги. Погладив її.

— Нічого особистого, старий. Не буду я тебе жумрати. Якщо не притисне.

Він навіть не усвідомлював, що стікає слиною.

———

Сонце згасло, лишивши по собі попільні сутінки, і коли Ллойд уперше почув той далекий химерний звук (метал стугонів об метал), він подумав, що йому наснилося. Сон і реальність стали для нього дуже схожими — він перетинав їхню межу й майже не помічав.

А тоді пролунав голос, і Ллойда немов спружинило — він рвучко сів на койці, широко розчахнувши вогняні очі, що палали на його виснаженому обличчі. З бозна-якої відстані чувся голос. Либонь, із самого адміністративного крила. Він прокотився сходовими маршами й коридорами, які з’єднували кімнати для відвідувачів із центральним тюремним корпусом, де сидів наш герой, спокійно прошмигнув між ґрат і потрапив до Ллойдових вух:

— Аго-о-о-о-ов! Є хто вдома?!

На диво, першою його думкою було: «Мовчи. Може, він сам забереться».

— Агов, хазяї! І р-раз, і д-два… Окей, я пішов. Тільки обтупаю попіл Фенікса з чобіт…

Ці слова розвіяли Ллойдів параліч. Він скочив із койки, схопив ніжку й навіжено загамселив по ґратах. Вібрація сіпала металом і тремтіла в кістках його кулака.

— Ні!!! — загорлав Ллойд. — Ні! Не йдіть! Будь ласка, не йдіть!!!