Він устромив собі голку над ліктьовим згином і пустив ширку по венах. То був чистяк 96 %. Він помчав його кров’ю, наче оскаженілий товарняк, і Річі повалився просто на пакет із героїном, забіливши спереду всю сорочку. За шість хвилин він сконав.

———

Невелика втрата.

Розділ 39

Розділ 39

Ллойд Генрейд стояв навколішках. Він мугикав під ніс і шкірився в усмішці. Інколи забував, що наспівував, — тоді усмішка гасла і він плакав, доки не забував про сльози й не починав мугикати знову. Наспівував він «Перегони в табірному містечку»[214]. Подеколи замість простого мугикання з придихом шепотів: «Ду-да, ду-да…» За винятком плачу, мугикання, періодичного «ду-да» й скрипу ніжки від койки в крилі Ллойда стояла цілковита тиша. Ніжкою він намагався перевернути тіло Треска, щоб можна було схопити його за ногу. Будь ласка, офіціанте, принесіть мені ще капустяного салату та ще одну ніжку.

Ллойд мав вигляд людини, яка сіла на виснажливу, жорстку дієту. Тюремна роба висіла на ньому, наче вітрило без вітру. Востаннє їжу приносили вісім днів тому. Шкіра щільно обтисла Ллойдове обличчя, виділивши кожнісінький вигин черепа. Очі сяяли та блищали. Губи всохли, відкривши зуби. У Ллойда почали випадати пасма волосся, і він мав химерний, рябий вигляд. Скидався на божевільного.

— Ду-да, ду-да, — шепотів Ллойд, возячись із ніжкою.

Дуже давно він загадувався, навіщо роздер пальці, намагаючись її відкрутити. Дуже давно він гадав, ніби знає, що таке справжній голод. Та те, що він знав раніше, порівняно з теперішнім здавалося лише натяком на апетит.

— Катайся всю ніч… катайся весь день… ду-да…

Ніжка зачепилася за крайку холоші, а тоді відчепилася. Ллойд звісив голову й заревів, як дитина. Позаду нього лежав недбало пожбурений у куток скелет щура, якого він убив п’ять днів тому, 29 червня. Рожевий хвіст щура й досі кріпився до кісток. Кілька разів Ллойд намагався його розжувати, та він виявися зажорстким. Попри всю його бережливість, скінчилася вода в унітазі. У камері стояв запах сечі: малу потребу він справляв у коридор, щоб не бруднити запас води. Звільняти кишки потреби не виникало, і, беручи до уваги його мізерний раціон, це було цілком зрозуміло.

Заначку він з’їв надто швидко. Тепер Ллойд це знав. Він гадав, що хтось прийде. Йому просто не вірилося…

Ллойд не хотів їсти Треска. Сама думка про це була жахливою. Минулого вечора він прибив ляпанцем таргана та з’їв його живцем — перш ніж перекусити комаху навпіл, Ллойд почув, як вона навіжено ганяє його ротом. Насправді смакувало не так уже й погано. Краще від щурятини. Ні, йому не хотілося їсти Треска. Йому не хотілося ставати канібалом. Зробить так, як зі щуром. Він підтягне Треска ближче… про всяк випадок. Просто про всяк випадок. Ллойд десь чув, що людина може чимало прожити на самій воді.