— На додачу похрумав домашньої картопельки, запив усе шоколадним молоком, а на десерт… свята срака, та тобі ж боляче слухати. От я негідник. Батогом мене, батогом. Вибач. Зараз я тебе випущу, і ми підемо вечеряти, окей?

Ллойд був такий вражений, що навіть кивнути не міг. Він уже був вирішив, що чоловік із ключем справді диявол чи радше видіння, яке бовванітиме за ґратами й весело торочитиме про Бога, Ісуса, пряну гірчицю «Ґалденз» та вироблятиме фокуси з каменем, доки Ллойд не впаде мертвим. Та наразі співчуття незнайомця здавалося справжнім, і, судячи з голосу, йому було дійсно соромно. Чорний камінь знову зник у кулаку, а коли пальці розтиснулися, зачудований Ллойд побачив, що на долоні відвідувача з’явився плаский срібний ключ із візерунчатою ручкою.

— Боже… милосердний!.. — прокаркав Ллойд.

— Сподобалося? — задоволено спитав темний чоловік. — Мене цієї витівки навчила одна лялечка з масажного салону в Сікокесі, штат Нью-Джерсі. Сікокес — світова столиця свиноферм.

Він нагнувся та встромив ключ у замок. І це було дивно, бо якщо Ллойдові не зраджувала пам’ять (а наразі вона трохи кульгала), замки тутешніх камер працювали на електроніці та не мали шпарин для ключів. Однак він не сумнівався, що срібний ключ спрацює.

Флеґґ вставив його як слід, а тоді зупинився, поглянув на в’язня й хитро всміхнувся. Ллойд знову відчув, як його вхопив відчай: з ним лише бавилися.

— Здається, я не відрекомендувався. Флеґґ — ось моє прізвище. З подвійним «ґ». Радий знайомству.

— Навзаєм.

— Ллойде, я щойно подумав, що, перш ніж я відімкну камеру й поведу тебе на вечерю, нам варто дещо прояснити.

— Авжеж, — продеренчав Ллойд і знову заплакав.

— Ллойде, я хочу призначити тебе своєю правою рукою. Посадовлю тебе поряд зі святим Петром. Щойно відімкну двері, вручу тобі ключі до царства — просто в руки покладу. Ну й пропозиція, га?

— Ага, — прошепотів Ллойд.

Йому знову ставало страшно. Уже майже зовсім стемніло. Флеґґ скидався на темний силует, та очі його не зникали. Вони немов світилися в темряві, як очі рисі, одне лівіше від прута, який упирався в замок, а друге — правіше. Ллойда вхопив жах, та до нього домішалося ще дещо. Релігійний екстаз. Щастя. Щастя від того, що його обрано. Відчуття того, що він пробився… кудись.

— Ти б не хотів поквитатися з людьми, які тебе тут лишили, гм?

— Ще й як, — сказав Ллойд, одразу ж забувши про переляк — його поглинув голодний жилавий гнів.

— А як щодо всіх інших, які б учинили так само? І таких людей чимало, цілий клас, правда? Такі, як ти, для них просто сміття. Бо вони ж вищі. І гадають, що подібні до тебе не мають права на життя.