— Сто відсотків, — озвався Ллойд.

Зненацька його голод змінила геть інша жага. Так само як чорний камінь перетворився на срібний ключ. Сказавши лише кілька речень, цей чоловік висловив усі його почуття. Він хотів поквитатися не лише з охоронцем Шоклі («Отакої, ось наш пиздобол! Як справи, пиздоболе, є що морознути?»), бо той придверник не головний. Так, Шоклі мав КЛЮЧ, це точно, та виготовив його не він. Йому хтось його дав. Певне, начальник тюрми, та й він КЛЮЧА не робив. Ллойд прагнув знайти майстрів із ковалями. Вони матимуть імунітет проти грипу, і от до них у нього є кілька запитань. О так, кілька гарних запитань.

— Знаєш, що про них сказано в Біблії? — тихо спитав Флеґґ. — Там сказано, що принижені будуть ті, хто підносить себе, і впадуть владики, і зламаються непокірні. А чув, що написано про таких, як ти, Ллойде? Благословенні смиренні, бо вони успадкують землю. Благословенні вбогі духом, бо вони побачать Бога[218].

Ллойд кивав. Кивав і плакав. На мить йому здалося, що над головою Флеґґа з’явилася сліпуча вогняна корона — не відведеш погляду, й очі зотліють просто в орбітах. Та наступної миті вона зникла… якщо взагалі була. Певне, йому привиділося, бо перед очима навіть плям не лишилося.

— Звісно, ти не Ейнштейн, однак будеш першим, — вів далі Флеґґ. — І чуйка підказує, що ти надійний. Ллойде, ми з тобою далеко підемо. Для таких, як ми, настали гарні часи. Для нас усе тільки починається. Мені потрібне лише твоє слово.

— С-слово?

— Слово, що ми триматимемося разом. Ти і я. Не зрікатися. На варті не спати. Дуже скоро з’являться й інші, вони вже в дорозі, їдуть на захід, та поки що є тільки ми. Ти мені — обіцянку, а я тобі — ключ.

— Я… обіцяю, — сказав Ллойд, і слова немов зависли, химерно завібрували в повітрі.

Схиливши голову набік, він дослухався до того коливання й майже бачив ті два слова в повітрі — вони тьмяно світилися, наче полярне сяйво в очах мерця.

А тоді почулося, як провернулися механізми в замку, і Ллойд забув про те видиво. Наступної миті замкова коробка впала до ніг Флеґґа. З її шпарин сочився дим.

— Ллойде, ти вільний. Виходь.

Не вірячи власним очам, Ллойд торкнувся ґрат — сторожко, ніби боявся обпектися. І вони дійсно здавалися теплими. Та він штовхнув їх, і вони легко й беззвучно від’їхали вбік. Він втупився у вогненні очі свого рятівника.

Йому щось вклали до рук. То був ключ.

— Тепер він твій, Ллойде.

— Мій?

Флеґґ схопив його пальці, зімкнув їх на ключі… і Ллойд відчув, як предмет заворушився в руці, як мінявся в його кулаці. З нього вирвався хрипкий крик, пальці розчахнулися. Ключ зник. Натомість на долоні лежав чорний камінь із червоним вкрапленням. Він подивився на предмет зачудованими очима, повернув так і сяк: червоне вкраплення скидалося то на ключ, то на череп, то знову ставало кривавим напіврозплющеним оком.