Стю зайшов у вітальню і роззирнувся. На кавовому столику в попільничці лежали два недопалки, але Френ не палила, а Стю курив інші цигарки.

— Маленька!

Він пішов у спальню і побачив її: Френ у напівтемряві лежала на ліжку. Її заплакане обличчя припухло.

— Привіт, Стю, — тихо сказала вона.

— Хто тобі сказав?! — сердито промовив він. — Комусь не терпілося добру звісточку принести! Хто б він не був, я йому руки повисмикую!

— То була Сью Стерн. А їй сказав Джек Джексон. У нього радіо, він почув, як лікар із Ральфом розмовляв. Вона подумала, що краще мені це розповість, доки хтось інший це не зробить. Бідна маленька Френні. Крихке, не кантувати. До Різдва не відкривати.

Вона тихо засміялася, так безрадісно, що Стю ледь не заплакав.

Він пройшов через кімнату, ліг поряд і відкинув їй з лоба пасмо.

— Мила моя, тут нічого не зрозуміло. Ніякої певності немає, що це воно.

— Я знаю. Та й коли що, може, ми ще зможемо мати дітей, — вона подивилася на нього почервонілими, нещасними очима. — Але я хочу цю дитину. Невже це так неправильно?

— Та ні, все правильно.

— Я лежала, чекала, доки вона ворухнеться чи що. Я не відчувала, як вона ворушиться, від того вечора, коли прийшов Ларрі, який шукав Гарольда. Пам’ятаєш?

— Так…

— Я відчула, як дитинка ворухнулась, але тебе не розбудила. Тепер мені шкода, що я не зробила цього. Дуже шкода.

Вона знову заплакала, затуляючись ліктем.

Стю відхилив її руку і поклав на ліжко, поцілував Френні. Вона відчайдушно-міцно його пригорнула, а потім так і залишилася лежати, уткнувшись обличчям у його шию. Так вона й говорила:

— Від незнання ще гірше. А зараз мені треба просто почекати і побачити. А здається, так довго чекати, щоб дізнатися, чи не помре твоя дитина, проживши менш ніж день поза тобою…

— Ти чекатимеш не сама, — мовив він.

Вона знову пригорнулася до нього, і так вони разом лежали ще довго.

——