І він був тут.

— Тобі тут не можна лишатися, — сказала вона. — Я прийшла тільки оці речі забрати. Я переїжджаю. Переїжджаю до… одного чоловіка.

«А, то он хто Гарольд такий! — передражнив її якийсь внутрішній голос. — А мені здавалося, що він — просто знаряддя, засіб усе скінчити».

— Лео, послухай…

Його голова ледь-ледь, але все ж помітно хитнулась. Очі, безжальні й блискучі, не зводили погляду з її обличчя.

— Ти не Лео?

Знову тихе хитання головою.

— Ти Джо?

Кивок, так само ледь помітний.

— Ну гаразд. Але ти маєш розуміти, що насправді не має значення, хто ти, — промовила Надін, намагаючись поводитися терпляче. Божевільне відчуття часової петлі, того, що вона повернулася до старту, не відступало. Вона почувалася як вві сні, їй було страшно. — Ця частина нашого життя — коли ми з тобою разом і самі по собі — вона вже скінчилася. Ти змінився, я змінилася, назад ми змінитися не можемо.

Але він усе одно не зводив з неї своїх химерних очей, немов заперечуючи ці слова.

— І не дивися на мене весь час, — різко сказала вона. — Довго роздивлятися людину — дуже неввічливо!

Тепер у його очах з’явилася тінь звинувачення. Здається, цей погляд говорив, що також неввічливо залишати людей самих, а ще більш неввічливо — отак усуватися, позбавляти своєї любові людину, яка її потребує і залежить від неї.

— Ти залишаєшся не сам, — сказала вона, відвертаючись, і почала збирати розсипані книжки. Вона незграбно стала на коліна, і вони при цьому хруснули, як феєрверк. Волею-неволею вона почала напихати книжки в торбу, на гігієнічні серветки, аспірин і білизну — просту, бавовняну, зовсім не схожу на те, що вона вдягала на шалену потіху Гарольду. — У тебе є Ларрі й Люсі. Вони тобі потрібні, а ти — їм. Ну, ти потрібен Ларрі — і це головне, бо вона хоче, щоб було так, як бажає він. Вона — як копіювальний папір. Зараз усе змінилося, Джо, не я в тому винна. Я тут зовсім не винна. То ти можеш припинити викликати в мене почуття провини.

Надін намагалася застібнути рюкзак, але пальці в неї нестримно тремтіли, а робота була нелегка. Тиша навколо них дедалі важчала і важчала.

Урешті вона встала, завдала на плечі рюкзак.

— Лео…

Вона намагалася говорити спокійно і зважено, як раніше — зі складними учнями, коли в тих ставалася істерика. Але це просто було неможливо. Її голос страшенно тремтів, і від легкого хитання голови, яким він відреагував на вживання імені Лео, стало ще гірше.

— Ти ж пішов не до Ларрі з Люсі, — зло промовила Надін. — Коли б так, то я це зрозуміла б. Але проміняв ти мене насправді на оту стару перечницю, так? Дурна стара баба в кріслі-гойдалці, яка шкіриться вставними зубами. Тепер її нема, і ти бігом прибіг до мене. Але ці штучки не пройдуть, чуєш? Не пройдуть!