Надін Кросс була у вітальні своєї старої квартири. Вона майже п’ять хвилин уже збирала речі — і раптом побачила, що в кутку в кріслі сидить він у самих трусах, смокче палець і дивиться на неї своїми химерними сіро-зеленими китайськими очима. Вона злякалася — рівною мірою від усвідомлення, що він весь час тут сидів, і від того, який він. Її серце різко, злякано підскочило в грудях, вона скрикнула. Книжки в м’яких палітурках, які вона складала в рюкзак, посипалися на підлогу, шурхотячи сторінками.

— Джо… Тобто Лео…

Вона поклала руку на груди, щоб угамувати шалене серцебиття. Але серце ще не спинялося, хоч як прикладай до нього руку. Раптово побачити його було лячно; а побачити в такому самому одязі і з такою самою поведінкою, як тоді, коли вони познайомилися в Нью-Гемпширі, — зовсім страшно. Дуже вже скидалося на те, що все розвернулося навспак, що якесь ірраціональне божество несподівано і зло штовхнуло її в якусь часову петлю і прирекло знову пережити ці шість тижнів.

— Ох, як же ти мене налякав, — слабким голосом закінчила вона.

Джо нічого не сказав.

Вона поволі пішла до нього, уже майже готова побачити в його руці довгий кухонний ніж, як колись, але та рука, яку він не тримав у роті, мирно лежала на колінах. Вона помітила, що з тіла хлопчика вже зійшла засмага. Старі садна й подряпини позаживали. Але очі ті самі… їхній погляд переслідує, не дає спокою. Те, що було в них, що з кожним днем прибувало, відколи він підійшов до вогню послухати, як Ларрі грає на гітарі, — зникло повністю. Очі в нього стали такі, як тоді, коли вони зустрілися вперше, і це наповнило її повзучим жахом.

— Що ти тут робиш?

Джо нічого не сказав.

— Чому ти не з Ларрі і мамою Люсі?

Немає відповіді.

— Тобі не можна тут лишатися, — сказала вона, намагаючись його урезонити, але не встигла вона продовжити, як замислилася: а скільки часу він тут сидить?

Нині ранок 24 серпня. Дві попередні ночі вона ночувала в Гарольда. Тут їй спало на думку, що він міг просидіти в цьому кріслі, заспокійливо смокчучи палець, останні сорок годин. Звичайно, то була безглузда думка, він же мав би їсти і пити (правда?), але коли вже ця думка-образ виникла в неї, то йти геть не бажала. Знову тілом побігли мурашки, і вона з чимось подібним до відчаю зрозуміла, наскільки сама змінилася: колись їй не страшно було спати поряд із цим малим дикуном, який був тоді озброєний і небезпечний. А зараз у нього зброї немає, але Надін чомусь охоплює жах перед ним. Вона подумала

(Джо? Лео?),

що його попереднє «я» акуратно й цілковито прибрано. Тепер він повернувся.