Френ здійняла брови: їй на якусь мить здалося, що лікар переплутав, як її звати, — чомусь саме Нормою її в молодшій школі називав Міккі Пост, який мешкав на її вулиці.

— Дитина. З нею все в нормі.

Френ витягла паперову серветку і міцно стисла.

— Я відчувала, як вона ворушилась… але це було якийсь час тому. А потім — ні. Я боялася…

— Дитинка жива, усе нормально. Я дуже сумніваюся, що ви відчували її рух. Імовірніше, то були кишкові гази.

— То була дитина, — тихо сказала Френ.

— Ну, хай там як, а в майбутньому вона ще багато ворушитиметься. Призначаю вам зустріч на першу половину січня. Годиться?

— Дуже добре.

— Правильно харчуємося?

— Так, гадаю, так — принаймні дуже стараюся.

— Добре. Зараз не нудить?

— Спочатку трохи було, потім минулося.

— Прекрасно. Достатня фізична активність?

На якусь страшну мить вона пригадала, як рила могилу для батька. Моргнула, відкинула це видиво. То було в іншому житті.

— Так!

— Вагу набираємо?

— Фунтів із п’ять.

— Прекрасно. Можна ще дванадцять набрати. Я сьогодні добрий.

Вона всміхнулася.

— Ви лікар, вам видніше.