Сью Стерн повернулася за два дні. Вона дивилася, як Дейна їде на захід із Колорадо-Спрінгс, розповідала Сью, доки та перетворилася на цятку і зникла у величному й застиглому пейзажі. Потім трохи заплакала. У першу ніч Сью отаборилася біля міста Моньюмент, але прокинулася за північ, злякана якимсь тихим квилінням, що ніби лунало з дренажної труби під сільською дорогою, коло якої вона стояла.

Урешті, зібравши всю свою хоробрість, вона посвітила ліхтариком в іржаву трубу і виявила там худе, змерзле цуценя. На вигляд йому було десь півроку. Воно злякалося її рук, а Сью не могла пролізти в трубу.

Урешті вона поїхала в містечко Моньюмент, розбила вікно в місцевому гастрономі й повернулася в першому холодному світлі ранку з повним рюкзаком собачого корму. Це допомогло. Цуцик приїхав разом із нею, затишно запакований в одну з торб коло сидіння.

——

У Діка Елліса цуценя викликало нестримний захват. То була сука ірландського сеттера, або чистопородна, або просто дуже породиста. Коли вона підросте, то, він був переконаний, Коджак буде дуже радий знайомству. Новина рознеслася Вільною зоною, і того дня навіть розмови про матінку Ебіґейл притихли на тлі появи собачих Адама і Єви. Сьюзен Стерн стала просто героїнею, і, принаймні наскільки було відомо Комітету, ніхто не замислився, що це вона робила минулої ночі в Моньюменті, доволі далеко на південь від Боулдера.

Але той ранок, коли жінки вдвох виїжджали з Боулдера, Стю не забув; не забув, як проводжав їх очима, коли вони їхали в бік шосе Денвер — Боулдер. Бо відтоді більше ніхто в Зоні не бачив Дейну Юрґенс.

——

27 серпня; майже сутінки; Венера ясно світить у небі.

Нік, Ральф, Ларрі та Стю сиділи на порозі будинку Тома Каллена. Том грався в крокет на траві, весело покрикуючи.

«Пора», — написав Нік.

Стю тихо спитав, чи треба його знову гіпнотизувати, і Нік похитав головою.

— Добре, — сказав Ральф. — Я не певен, що зможу це зробити.

Він голосно погукав:

— Томе! Агов, Томмі! Ходи сюди!

Том, усміхаючись, прибіг.

— Томмі, час вирушати, — сказав Ральф.

Усмішка зникла з Томового обличчя. Він саме помітив, що темніє.

— Іти! Ні! Боже мій, ні! Коли темно, Том лягає спати. ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «спати». Том не любить гуляти, коли темно. Бо тут бабай. Том… Том…

Він замовк, і всі схвильовано дивилися на нього. Том занурився в сіре мовчання. І вийшов з нього… тільки не таким, як завжди. То не було раптовим просвітленням: життя не швидким потоком поверталося до нього, а спроквола, майже неохоче, печально.

— На захід? — спитав він. — Це туди зараз час?