— Якщо можеш, розберися, що з Лео.

Був останній день серпня.

Наступного дня після того, як Надін переїхала до Гарольда, Лео не прийшов снідати. Ларрі знайшов хлопчика в його кімнаті: він сидів у самих трусах і смоктав палець. Спілкуватися не хотів, поводився недружньо. Ларрі злякався ще дужче, ніж Люсі, бо вона не знала, який був Лео, коли Ларрі вперше його побачив. Тоді його звали Джо і він розмахував різницьким ножем.

Відтоді минула більша частина тижня, і Лео стало трохи краще, але він ще не до кінця отямився і не бажав говорити про те, що сталося.

— Ця жінка якось із цим пов’язана, — сказала Люсі, закручуючи кришку на баку мотокосарки.

— Надін? Чому ти так думаєш?

— Ну, я не хотіла про це говорити. Але вона днями приходила, коли ви з Лео пробували порибалити на Колд-Кріку. Хотіла бачити хлопчика. Я була рада, що вас обох не було вдома.

— Люсі…

Вона похапцем його поцілувала, а він просунув руку під її ліфчик і весело пригорнув.

— Я про тебе раніше неправильно думала, — сказала вона. — Мабуть, я завжди про… про це шкодуватиму. Але я ніколи не буду як Надін Кросс. Щось із нею не так.

Ларрі не відповів, але подумав, що Люсі, напевне, має рацію.

Тієї ночі біля «Кінг Суперз» Надін поводилася як божевільна.

— Тут іще одне — коли вона прийшла, вона не називала його Лео. Звала його іншим іменем — Джо.

Він невиразно подивився на неї, а вона завела косарку.

І от, через півгодини після цієї розмови він пив пиво й дивився, як Лео набиває свій м’ячик, який знайшов, коли вони вдвох ходили до Гарольда, де тепер живе Надін. Маленький білий м’ячик уже замастився, але не пом’явся. Пок-пок-пок по асфальту. «М’ячику, м’ячику, скік-скік, що за чудова гра»[117].

Лео (він же тепер Лео, правда?) тоді не захотів заходити у будинок Гарольда.

У будинок, де тепер живе мама Надін.

— Хочеш на риболовлю сходити, малий? — раптом запропонував Ларрі.

— Не треба, — сказав Лео. Звів на Ларрі дивні зеленкуваті, мов морська хвиля, очі. — Містера Елліса знаєш?

— Авжеж.