— Тобто «На північ через північний захід», — ніби погоджуючись, сказав Лео. Його очі все невідривно стежили за стрибками м’яча.

— Правильно, — сказав Ларрі. — А що мама Надін, Лео?

— Вона зве мене Джо. Я в неї Джо.

— А, — по спині Ларрі пробіг холодок.

— Зараз погано.

— Погано?

— У них обох дуже погано.

— У Надін і….

(Гарольда?)

— Так, у нього.

— Вони не щасливі?

— Він їх обдурив. Вони думають, що вони йому потрібні.

— Він?

— Він.

Слово повисло в теплому літньому повітрі.

Пок-пок-пок.

— Вони збираються на захід, — сказав Лео.

— О Боже, — пробурмотів Ларрі. Його кинуло в холодний піт. Чи треба йому слухати ще? Це все одно що дивитися, як поволі відчиняють двері склепу на тихому цвинтарі, а звідти поволі висовується рука…

Хоч що там, не хочу це слухати, не хочу цього знати…

— Мама Надін хоче думати, що винен ти, — мовив Лео. — Хоче думати, що ти привів її до Гарольда. Але вона чекала спеціально. Вона дочекалася, доки ти дуже сильно полюбив маму Люсі. Дочекалася, доки це вже точно так буде. Вона немов стирає ту частину в голові, яка відрізняє хороше від поганого. Потроху стирає її. А коли зітре зовсім, то буде досить навіжена, щоб рушити на захід. Може, ще навіженіша.