І Надін пішла нагору. Гарольд казав, що, можливо, вони зустрінуться у вітальні. То була велика кімната з товстим пухнастим килимом винного кольору, де чільне місце посідав вільно розташований камін, димар якого кам’яною колоною йшов у стелю. Уся західна стіна була суцільним вікном із величним краєвидом на хмарочоси. У такій кімнаті Надін почувалася помітною як на долоні. Вона знала, що вікна тоновані і зовні видно тільки відображення, як у дзеркалі, але психологічно все одно була наче на видноті. Вона хотіла закінчити швидко.

У південній частині кімнати вона знайшла те, що шукала, — глибоку шафу, в якій Ральф не наводив лад. У глибині висіли пальта, а в далекому кінці за трифутовим[120] шаром лежала мішанина чобіт, рукавиць і вовняних зимових речей.

Вона швидко дістала з торби харчі. Вони слугували тільки камуфляжем, їх було зовсім небагато. Під бляшанками з томатною пастою і сардинами лежала коробка з-під взуття, а в ній — динаміт, приладнаний до рації.

— Якщо в шафу покласти, все одно спрацює? — питала вона. — Чи додаткова стіна пом’якшить вибух?

— Надін, — відказав Гарольд, — якщо ця штука спрацює, а я не маю причин сумніватися, то вона рознесе і будинок, і більшу частину гірки навколо. Постав її де хочеш, щоб до зборів не помітили. Шафа годиться. Додаткова стіна вилетить і перетвориться на шрапнель. Я довіряю тобі, люба. То буде, як у казці про хороброго кравчика: «Коли злий буваю, то сімох убиваю». Тільки цього разу ми маємо справу зі зграєю політичних тарганів.

Надін відсунула чоботи з шарфами і в утворену нору засунула коробку. Засипала її речами й вилізла з шафи. Усе. Готово. І будь що буде.

Вона швидко вийшла з будинку, не озираючись, намагаючись не слухати того голосу, який не бажав смерті, який казав їй повернутись і повисмикувати дроти, які під’єднували рацію до шашок, припинити це, доки воно не звело її з розуму. Бо хіба не божевілля десь попереду — може, на відстані менш ніж двох тижнів? Чи не є воно логічним результатом цього всього?

Вона вкинула торбу в кошик «веспи» і натисла педаль. І поки їхала, голос не змовкав:

«Ти ж не лишиш оце там, правда? Ти не лишиш бомбу там, правда?

У світі, де стільки людей загинуло…»

Вона нахилилася на повороті, майже не бачачи, що діється. В очах стояли сльози і застували світ.

«…єдиний великий гріх — забрати в людини життя».

А тут сім життів. І більше, бо Комітет збирався заслухати повідомлення голів кількох підкомітетів.

Вона зупинилася на розі Бейзлайн-стрит і Бродвею, подумала, що поїде назад, повернеться. Вона вся тремтіла.