— Ну, ще можемо сказати їй, що електрику ввімкнули. Якщо вона вдома.

Френ кивнула.

— Так, це, мабуть, годиться.

— Не обманюй себе, Френ. У неї виникли б підозри, навіть якби ми їй сказали, мовляв, прийшли розповісти, що нам явився Ісус Христос і він зараз гуляє поверхнею міського водосховища.

— Це якщо вона в чомусь винна.

— Так. Якщо в чомусь винна.

— Ходімо, — мовила Френ після недовгих роздумів. — Пора.

——

Легенда не знадобилася. Гучний стукіт спочатку в парадні, потім у чорні двері переконав їх, що в Гарольда справді нікого немає вдома. І на краще — що більше Френ думала про їхню легенду, то менш переконливою вона їй здавалася.

— Як ти заходила? — спитав Ларрі.

— У підвальне віконечко.

Вони обійшли будинок, і Ларрі безуспішно смикав його, а Френ стояла на сторожі.

— Може, ти туди й пролазила, — сказав він. — Але зараз тут замкнено.

— Та ні, воно просто заїдає. Давай-но я.

Але їй так само не вдалося. Колись між її першим походом сюди і цим моментом Гарольд міцно його замкнув.

— Що ж робити? — спитала вона.

— Розіб’ємо.

— Ларрі, він же побачить.

— Ну і хай бачить. Якщо йому немає чого ховати, то подумає, що то діти бавилися, лазили порожніми будинками. У нього ж будинок і правда наче порожній: жалюзі опущені. А якщо має що ховати, то розхвилюється — і так йому й треба. Правильно?

Вона з сумнівом поглянула на нього, але зупиняти не стала. Ларрі зняв сорочку, обгорнув нею руку і розбив вікно. Скло з дзенькотом попадало всередину, і Ларрі намацав ручку.