Останні слова Ґлена потонули у вибуху оплесків, і він задоволено пішов на своє місце. Він заварив усе як треба… чи краще сказати, розіграв як по нотах? Неважливо, як це назвати, а важливо, що люди зараз більше обурені, ніж перелякані, і готові прийняти виклик (хоча до квітня після довгої зими вони можуть охолонути) … і головне, вони готові говорити.

І говорили ще три години. Опівночі дехто пішов додому, хтось ішов і потім, але небагато. Як Ларрі й очікував, ні до чого серйозного ніхто не додумався. Були всілякі дикі ідеї: власний бомбардувальник і атомний резерв, провести саміт, вишколити штурмовий загін… Практичних думок було мало.

Останню годину люди одне за одним уставали з місць і переказували свої сни, як видається, на нескінченну втіху всіх решти. Стю знову згадав нескінченні балачки про секс, у яких він брав участь (здебільшого як слухач) у ранній юності.

Ґлен і дивувався, і радів їхньому бажанню говорити, тішився наелектризованій атмосфері, що перемогла нудну порожнечу, з якої починалися збори. Відбувався великий, спізнілий катарсис — і йому теж спала на думку асоціація з розмовами про секс, тільки інакша. Вони розмовляють, думав Ґлен, як люди, які довго тримали в собі свою вину і неправильність, а потім раптом виявили, що ці речі, коли їх висловити, зовсім не такі страшні. Коли внутрішній жах, посіяний снами, врешті дав урожай у вигляді такого розмовного марафону, людям з їхнім страхом, як виявилося, можна жити… а то й перемогти його.

Збори скінчилися о пів на другу ночі, і Ґлен пішов звідти разом зі Стю. Літньому соціологу вперше з моменту Нікової смерті було добре на душі. Він відчував, що вони зробили перші важкі кроки назовні, до майбутнього поля бою.

Ґлен відчував надію.

——

Електрику ввімкнули опівдні 5 вересня, як Бред і обіцяв.

Сирена повітряної тривоги на будівлі окружного суду надсадно, різко завила — і перелякані люди повибігали надвір, дико вдивляючись у безхмарне блакитне небо: а раптом там — літаки темного чоловіка? Хтось побіг ховатись у підвал і сидів там, доки Бред знайшов вимикач і сирена замовкла. Тоді люди присоромлено повиходили з підвалів.

На Віллов-стрит сталося займання через електрику, і дюжина пожежників-добровольців швидко поїхала туди і все погасила. На розі Бродвею і Волнат-стрит в повітря вилетіла кришка люка — пролетіла майже п’ятдесят футів[131] — і, як іржава летюча тарілка, приземлилася на дах іграшкової крамниці «Оз».

У цей, як його назвали в Зоні, День електрики стався лише один фатальний випадок. Із якоїсь незрозумілої причини вибухнула автокрамниця на далекому кінці Перл-стрит. Річ Моффат сидів на порозі навпроти з пляшкою віскі «Джек Деніелз» у своїй газетярській торбині, у нього влучив шмат іржавої металевої панелі — і вбив бідолаху на місці. Більше Річеві вже не бити вітрин.