— Матінка Ебіґейл, — тихо промовив Ґлен.

— Померла?

— Хай Бог милує, я майже пошкодував, що ні. Вона отямилась. І кличе нас.

— Обох?

— П’ятьох. Вона… — голос у нього став хрипким, йому було важко говорити. — Вона знає, що Нік і Сьюзен померли, знає, що Френ у лікарні. Невідомо звідки, але знає.

— Їй потрібен Комітет?

— Ті, хто лишився. Вона помирає і говорить, що має нам дещо сказати. І не знаю навіть, чи хочу я це чути…

——

Надворі було холодно — не просто прохолодно, а по-справжньому холодно. Куртка, яку Стю витяг із шафи, здається, стала в пригоді, і він застібнув її до самого горла. Угорі висів морозяний місяць, і він подумав про Тома, якому було сказано повертатися, коли місяць буде повний. А місяць лише трохи перейшов за першу чверть. Бог відає, звідки Том, Дейна Юрґенс, Суддя Фарріс дивляться на цей місяць. Бог відає, що місяць дивиться згори на всі дивні речі, які тут діються.

— Я спочатку Ральфа підняв, — сказав Ґлен. — Щоб він пішов до лікарні по Френ.

— Якби лікар вважав, що їй можна ходити, він би її виписав, — сердито мовив Стю.

— Тут справа надзвичайна, Стю.

— Як на людину, яка не хоче чути, що їй скаже стара, ти просто поспішаєш, наче на пожежу.

— Мені страшно й не почути, — відказав Ґлен.

——

О третій десять до будинку Ларрі під’їхав джип. Там усюди горіло світло — тепер уже не газові лампи, а яскрава електрика. Через один світилися й ліхтарі — не тільки тут, а й по всьому місту, і Стю зачаровано дивився на них усю дорогу з Ґленового джипа. Останні літні комашки, повільні від холоду, мляво бились у скло натрієвих ламп.

Щойно вони вийшли з джипа, як з-за рогу сяйнули фари. То торохтів старий драндулет Ральфа, він зупинився перед носом джипа. Вийшов Ральф, а Стю швидко побіг до пасажирського місця, де сиділа Френні, примостивши спину на картатій диванній подушці.

— Привіт, мала, — лагідно сказав він.

Вона взяла його за руку. Її лице в темряві було наче блідий диск.

— Дуже болить? — спитав Стю.