Френ розвернула голову до вікна, біля якого два дні тому стояв Ларрі й дивився на людей, що зібралися внизу. Вона побачила не гнітючу темряву, а тихе світло. То були не відблиски з кімнати — то було ранкове світло. Вона дивилася на слабеньке, дещо викривлене відображення яскравої дитячої кімнати з гофрованими картатими шторами. Там було ліжечко — але порожнє. Був і манеж — порожній. Вітер гойдав мобіль із яскравими пластиковими метеликами. Страх зімкнув холодні долоні на її серці. Інші побачили її лице, але нічого не зрозуміли, їм у вікні було видно лише шматок газону під ліхтарем.

— А де дитина? — хрипко спитала Френ.

— Дівчинко, Стюарт — не батько дитини. Але життя дитини в руках Стюарта і в руках Бога. У маляти буде чотири батька. Якщо Бог дасть йому зробити перший подих…

— Якщо дасть…

— Цього Бог мені не показав, — прошепотіла вона.

Порожня дитяча кімната зникла. Френ побачила тільки темряву. І тепер страх стиснув свої долоні в кулаки і затис між ними її серце.

Матінка Ебіґейл прошепотіла:

— Паросток покликав свою наречену, і він хоче зачати з нею дитину. Чи дасть він твоїй дитині жити?

— Припиніть! — простогнала Френні й закрила обличчя руками.

Тиша, глибока тиша запала в кімнаті. Обличчя Ґлена Бейтмана нагадувало старий пригаслий ліхтарик. Права рука Люсі поволі ходила туди-сюди коміром халата. Ральф тримав у руках свій капелюх і, не помічаючи того, крутив на ньому пір’їну. Стю дивився на Френні, але не міг підійти до неї. Ще не час. Йому раптом згадалася стара на зборах, яка швидко затулила руками очі, вуха і рот, коли почула про темного чоловіка.

— Мати, батько, дружина, чоловік, — прошепотіла матінка Ебіґейл. — А проти них Князь Піднебесних Просторів, лорд темних ранків. Я згрішила гординею. І ви всі теж, ви теж грішні гординею. Чи ж не чули ви, що сказано: «Не покладайтеся на вельмож»[132]?

Усі дивилися на неї.

— Електрика — це не відповідь, Стю Редмане. І радіо теж, Ральфе Брентнере. І не соціологія покладе всьому край, Ґлене Бейтмане. І твоє покаяння в тому, що ти робив у житті, яке вже стало закритою книгою, теж не спинить цього, Ларрі Андервуде. І твій синочок не спинить, Френ Ґолдсміт. Недобрий місяць зійшов. Перед Божими очима ви нічого не помислите.

Вона подивилася на кожного з них.

— Бог дасть раду так, як вирішить за належне. Ви — не гончарі, а глина в руках гончаря. Може бути, що той чоловік на заході стане знаряддям, на якому вас колесують. Мені не дано знати.

Сльоза — дивна й неочікувана у цій сухій пустелі, — скотилася її щокою.

— Матінко, що ж нам робити? — спитав Ральф.