Неначе дивиться на неї.

Раптом Дейну охопило моторошне відчуття, що воно на неї дивиться, що то — його око, з якого вийнято людську контактну лінзу, дивиться на неї, як око Саурона дивилося на Фродо — з темної твердині Барад-Дур, у Мордорі, де лиховісна тінь.

«Він бачить мене, — з безнадійним жахом подумала вона в беззахисний момент, за мить до того, як раціональність узяла гору. — Понад те: він бачить мене НАСКРІЗЬ».

——

Потім, як вона і сподівалася, Ллойд заговорив. Це теж було частиною його біоритму. Він обіймав її за оголені плечі, курив, дивися вгору на їхнє відображення і розповідав, що відбувається.

— Як добре, що я не опинився на місці Боббі Террі, — промовив він. — Ні, красненько дякую, ні. Головний хотів, щоб у старого пердуна голова залишилася неушкодженою, без синців навіть. Хотів її послати назад за гори. І диви, що вийшло. Цей дятел йому випустив дві кулі сорок п’ятого калібру в рило. Зблизька. Мабуть, він отримав по заслузі, але я радий, що то був не я…

— Що з ним сталося?

— Ой, солоденька, навіть не питай.

— А звідки він дізнався? Головний?

— Він там був.

Дейну кинуло в холод.

— Просто випадково нагодився?

— Ага. Він завжди випадково з’являється там, де щось не так. Господи Ісусе, як подумаю, що він зробив з Еріком Стреллертоном — таким юристом вумним, що ми з ним і Бачком їздили до Лос-Анджелеса…

— А що він зробив?

Ллойд мовчав так довго, що Дейна подумала, що він уже не відповість. Зазвичай вона могла підштовхнути його в потрібному напрямку обережними, ввічливими питаннями, щоб він почувався (за незабутнім виразом молодшої сестрички Ллойда) як Цар-Гівно Лайняної гори. Але цього разу в Дейни виникло відчуття, що вона підштовхнула його занадто далеко — і тут Ллойд дивним, здушеним голосом промовив:

— Він просто подивився на нього… На Еріка як словесний пронос нападав: усе він розказував, як він хоче, щоб у Веґасі все запрацювало… нам треба зробити те, нам треба зробити се… Бідака Сміттєбак — він і сам не надто в собі, ти ж знаєш — той просто витріщався на нього, як на актора в телевізорі чи що. Ерік ходить туди-сюди, говорить, наче до присяжних, наче вже доведено, що ось так треба все робити. А він і каже — тихо-тихо: «Еріку!» Ось так. І Ерік на нього подивився. Я сам ні фіга не бачив. А Ерік дивився-дивився… Може, хвилин із п’ять. Очі в нього просто ставали більші, більші… потім слина з рота потекла… потім він гигикати почав… а той із ним, і мені страшно стало. Коли Флеґґ сміється, то це страшно. А Ерік усе гигикає, гигикає, а він тоді каже: «Будете їхати назад, висадіть його в пустелі Мохаве». Ну, ми так і зробили. Мабуть, Ерік там і зараз бродить. Він п’ять хвилин на Еріка подивився — і з глузду його звів…