— Тебе як звати?

— А, я Джулі, — вона захихотіла якось рефлекторно. Страх з її лиця не сходив, і Ллойд утомлено подумав: «Ну от, яке ще гівно у вентилятор потрапило?» Така дівка без дійсно серйозної причини не стала б шукати Флеґґа. — Джулі Ловрі.

— Ну от, Джулі Ловрі, Флеґґа зараз у Лас-Веґасі нема.

— А коли вернеться?

— Не знаю. То прийде, то піде, сирену не чіпляє. І мені він не доповідає. Якщо маєш що сказати, то кажи, а я йому перекажу.

Вона з сумнівом глянула на нього, і Ллойд повторив їй те, що сьогодні вже казав Карлові Гоку.

— На те я тут і є, Джулі.

— Добре, — а тоді квапливо: — Якщо це важливо, ви йому скажіть, що це я сказала вам, Джулі Ловрі.

— Гаразд.

— Не забудете?

— Та Боже мій, ні! Так що ж ти хочеш розказати?

Вона надула губки.

— Ну не треба так зло до мене.

Він зітхнув і поклав пачку карт, яку тримав у руках, на стіл.

— Ні, — промовив він, — не буду… Ну так що ж?

— Це опудало. Якщо він тут, то я гадаю, він — шпигун. Я просто подумала, що вам це треба знати, — її очі зло зблиснули. — Цей бовдур мені пістолетом погрожував!

— Який саме бовдур?

— Ну, там я бачила дебіла і вирішила, що й це опудало глухоніме має бути з ним, розумієте? Вони ж не наші, видно. То я вирішила, що вони з того боку прийшли.

— Он як.

— Ага.