Іти вночі, вдень спати.

Він вийшов у двір, не озираючись. Місяць був такий ясний, від Тома навіть падала тінь на потрісканий цемент, де раніше майбутні азартні гравці ставили машини з нетутешніми номерами.

Том поглянув на примарну монету, що пливла в небесах.

— ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «місяць», — прошепотів він. — Боже, так. Том Каллен знає, що це означа.

Його велик стояв прихилений до рожевої потинькованої стіни будинку. Він зупинився, поправив рюкзак, тоді сів на велосипед і покотив міжштатною трасою. Об одинадцятій вечора він уже виїхав із Лас-Веґаса і крутив педалі на схід розділовою смугою траси I-15. Ніхто його не побачив. Ніхто не здійняв тривогу.

Його розум розслабився, жодні думки не думалися — так зазвичай бувало, коли він успішно подбав про найнеобхідніше. Том рівно їхав уперед, усвідомлюючи тільки легкий вітер, що приємно холодив спітніле обличчя. Час від часу від об’їжджав піщану дюну, яка вилізла з пустелі й поклала на шлях свою білу руку, схожу на руку скелета, а за містом довелося також уважно обминати затор, «дивуйтеся мені, могутні і хоробрі»[163], як іронічно висловився б із цього приводу Ґлен Бейтман.

О другій ночі він зупинився підкріпитися крекерами з ковбасками, попити «Кул-ейду» з великого термоса, причепленого ззаду до велосипеда. І поїхав далі. Місяць уже сідав. Лас-Веґас віддалявся з кожним обертом шин. Від цього йому було приємно.

Але о пів на п’яту ранку 13 вересня його накрила холодна хвиля страху. Ще страшнішою вона була від несподіваності, від непояснюваності — на перший погляд. Том би заплакав на весь голос, але йому раптом відібрало мову — голосові зв’язки заклякли. М’язи ніг теж застигли — і він просто котився за інерцією у світлі зірок. Чорно-білий негатив пустелі розгортався перед його очима дедалі повільніше й повільніше.

Він був близько.

Чоловік без обличчя, демон, який нині ходив по землі.

Флеґґ.

Високий чоловік — так вони його називали. Про себе Том звав його «чоловік, який посміхається». Тільки під владою його посмішки кров стигла в жилах і тіло холонуло, сіріло. Цей чоловік міг поглянути на кота — і кіт починав блювати власною шерстю. Якщо він ішов будівництвом, робітники влучали молотком собі по пальцях, клали черепицю не тим боком і, мов сновиди, ступали з карнизів, і…

…і, о Боже мій, він не спить!

Том не стримав тихого скімлення. Він відчув раптове безсоння. Побачив — чи то відчув — Око, яке розтулилося в передранкову темряву, страхітливе червоне Око, яке все ж лишалося дещо заспаним і неуважним. Воно оберталося в темряві. Дивилося. Виглядало його. Воно знало: Том Каллен тут — тільки не знало, де саме.