Флеґґ ні на кого не дивився. Він шкірився. Він підвів жінку до ліфта, завів у ліфт. Двері за ними зачинились — і вони поїхали нагору.

Наступні шість годин Ллойд намагався все організувати, щоб бути готовим, коли Флеґґ викличе його й накаже доповідати. Ллойду здавалося, що він контролює все, що треба. Тільки от треба підійти до Пола Бьорсона й розпитати про того Тома Каллена — раптом Джулі Ловрі дійсно випадково помітила щось суттєве. Ллойд не вважав це ймовірним, але з Флеґґом краще перепильнувати, ніж недопильнувати. І то значно краще.

Він узяв телефонну слухавку і терпляче почекав. За кілька секунд клацнуло і почувся теннессійський акцент Ширлі Данбар.

— Оператор слухає.

— Привіт, Ширлі. Це Ллойд.

— Ллойд Генрейд! Як ся маєш?

— Та нічого так, Ширл. Спробуєш мене з’єднати з номером 6214?

— З Полом? Його вдома нема. Він в Індіан-Спрінгс. Але, певне, спробую його підловити на базі.

— Добре, спробуй.

— Ану-ну. Слухай, Ллойде, коли зайдеш, тортика мого до кави покуштуєш? Я кожні два-три дні свіженький печу.

— Скоро, Ширлі, — скривившись, відказав Ллойд. Ширлі було сорок років, важила приблизно сто вісімдесят фунтів[166]… і вона поклала око на Ллойда. Через неї його постійно брали на глум, особливо Вітні й Ронні Сайкс. Проте вона була чудовою телефоністкою і творила в мережі Лас-Веґаса справжні дива. Зробити, щоб запрацювали телефони — хоча б найголовніші, — було важливим завданням, на другому місці після електроенергії, але більшість автоматичних перемикачів перегоріли — тож їм довелося повернутися ледь не до еквіваленту коробочок на мотузочках. Також у системі постійно траплялися збої. Ширлі працювала з тим, що було, дивовижно вміло і терпляче навчала решту трьох чи чотирьох операторів.

А також справді пекла гарні торти.

— Дуже скоро, — додав він і подумав, як би це було гарно, коли б до міцного, заокругленого в потрібних місцях тіла Джулі Ловрі додати вміння Ширлі Данбар і її лагідну, незлостиву вдачу.

Її, здається, це задовольнило. На лінії запищало, загуло, разок гулко верескнуло — Ллойдові довелося з гримасою прибрати слухавку далі від вуха. Тоді телефон задзвонив: кілька разів хрипко загарчав.

— Бейлі, база, — промовив голос, від відстані якийсь металевий.

— Це Ллойд, — крикнув він у слухавку. — Пола дай!

— Що поладнати, Ллойде? — спитала Бейлі.

— Пола! Пола Берлсона!

— А, його! Так, він тут якраз сидить, кока-колу п’є.

Запала тиша — Ллойд уже подумав, що зв’язок обірвався — і тут слухавку взяв Пол.