— Вона не заводиться, Стю, — хвилювався Том.

Тридцять за годину. Доволі швидко.

— Ну, Боже поможи нам, — сказав Стю і різко відпустив зчеплення.

«Плімут» підскочив, смикнувся. Двигун чмихнув, ожив, забурмотів, збився, заглух. Стю застогнав — і від досади, і від різкого болю, що пронизав поламану ногу.

— Йобть! — крикнув він і знову вдавив зчеплення. — Натисни на газ, Томе! Рукою на педаль!

— На яку? — схвильовано гукнув Том.

— На довгу!

Том опустився на підлогу і двічі натис на газ. Машина знову набирала швидкість, і Стю змусив себе почекати. Вони вже проїхали понад половину схилу.

— Давай! — закричав він і знову відпустив зчеплення.

«Плімут» заревів і ожив. Коджак гавкнув. З іржавої вихлопної труби вирвався дим, спочатку чорний, потім синій. І машина помчала, нерівно, два циліндри барахлили, але вона справді їхала! Стю перемкнув на третю передачу, знову відпустив зчеплення, натискаючи всі педалі лівою ногою.

— Їдемо, Томе! — репетував він. — Ми вже на колесах!

Том радісно закричав. Коджак гавкав і махав хвостом. У минулому житті, до Капітана Трипса, коли його звали Великим Стівом, пес часто катався з господарем у машині. Приємно знову кататися з новими господарями.

——

Вони підкотили до повороту, де можна було повернути із західної на східну смугу. «ТІЛЬКИ ДЛЯ СЛУЖБОВИХ МАШИН» — суворо попереджав знак. Стю зміг правильно оперувати зчепленням, так що вони розвернулися на схід: машина тільки один раз смикнулася, ризикуючи зупинитись. Але тепер уже двигун розігрівся, і вони легко котилися.

Стю знов увімкнув третю передачу й трохи розслабився, тяжко віддихуючись, серце його билося швидко й дрібно. Сірість знову намагалася накрити його, але він опирався. За кілька хвилин Том помітив яскраво-помаранчевий спальний мішок, який вони разом зі Стю переробили на підволоку.

— Бувай! — весело помахав йому Том. — Па-па, ми їдемо в Боулдер, Боже мій, так!

«Та мені сьогодні б і Ґрін-Рівера вистачило», — подумав Стю.

Туди вони дісталися, щойно посутеніло. Стю обережно вів «плімут» темними вулицями, на яких тут і там стояли покинуті машини. Зупинився він на головній вулиці перед будівлею, яка гордо звалася «Готель “Юта”». То була гнітючого вигляду триповерхова споруда, і Стю не вважав, що такого конкурента може боятися «Волдорф-Асторія». У вухах знову дзвеніло, і він раз у раз випадав із реальності. На останніх дванадцяти милях йому іноді ввижалося, що в машині повно народу. Френ. Нік Андрос. Норм Брюетт. У якийсь момент він підняв голову — і йому здалося, що на передньому сидінні Кріс Ортеґа, бармен з «Голови індіанця».