— Ой, я цього всього не запам’ятаю! — ледь не заплакав Том.

— Боюся, що мусиш. Бо більше нема кому. Ти сам.

Том заплакав.

Нік нахилився до нього. Змахнув рукою. Ляпасу не вийшло — відчуття знову було таке, що Нік складався з диму, і його рука пройшла чи то повз нього, чи, може, крізь нього, але в Тома все одно голова смикнулася, щось у ній клацнуло.

— Припини! Ти зараз не можеш бути як дитина, Томе! Будь мужчиною! Ради Бога, будь мужчиною!

Том дивися на Ніка великими очима, підперши щоку рукою.

— Вигулюй його, — сказав Нік. — Хай стає на здорову ногу. Якщо треба, тягни. Але йому не можна весь час лежати на спині, він так захлинеться.

— Він не в собі, — сказав Том. — Він кричить… кричить до людей, яких нема поряд.

— Він марить. Усе одно його треба вигулювати. Як тільки можеш. Хай п’є пеніцилін, по одній таблетці. Аспірин йому давай. Тримай його в теплі. Молись. Оце і все, що ти можеш зробити для мене.

— Добре, Ніку. Добре, я постараюся бути мужчиною. Постараюся все запам’ятати. Але коли б ти був тут, Боже мій, як я хочу, щоб ти був тут!

— Ти зробиш усе, що можеш, Томе. Так.

Нік зник. Том отямився і побачив, що стоїть у покинутій аптеці перед касою ліків за рецептом. На склі перед ним стояли три пляшечки таблеток. Том довго на них дивився, потім їх зібрав.

——

Том повернувся в готель о четвертій ранку, притрушений мокрим снігом. Надворі розвиднювалось, і на сході було видно тонку смужку світанку. Коджак захоплено загавкав, Стю застогнав і прокинувся. Том опустився поряд на коліна.

— Стю!

— Томе, ти? Дихати важко…

— У мене є ліки, Стю. Нік мені показав. Будеш пити й проженеш інфекцію. Одну таблетку треба випити просто зараз.

З торбинки, яку він приніс, Том витяг чотири пляшечки ліків і високу пляшку напою «Ґаторейд»[209]. Щодо соку Нік помилявся. У місцевій крамниці «Суперетт» було повно соків у пляшках.

Стю підніс ліки до очей, уважно на них подивився.

— Томе, де ти їх узяв?!