Він стомився. Коли ще він так стомлювався?

— Нам туди, — пробурмотів він. — Нам тут треба ночувати, Нікy. Я зовсім знесилів.

— Я Том, Стю. Том Каллен. Боже, так.

— Ага, Том, звичайно. Нам треба зупинитися. Допоможеш мені зайти?

— Аякже. Оце ти класно запустив стару машину!

— Я б іще пива випив, — сказав йому Стю. — А цигарок нема? Помираю, так курити хочу.

Він упав на кермо.

Том вийшов і поніс Стю до готелю. У вестибюлі було темно й сиро, але там був камін і пів’ящика дров біля нього. Том примостив Стю на протертому дивані під величезною лосиною головою на стіні й почав розпалювати камін, тим часом Коджак нипав навколо і нюшив. Стю тепер дихав повільно і хрипко. Іноді щось бурмотів, час від часу нерозбірливо скрикував, від чого в Тома кров холола в жилах.

Він розпалив величезний вогонь у каміні й пішов роздивлятися. Знайшов для себе і Стю подушки й простирадла. Присунув диван, де лежав Стю, ближче до вогню, потім ліг поряд. З другого боку від хворого ліг Коджак, і вони зігрівали його своїм теплом.

Том лежав і дивився в стелю, оббиту бляхою, з павутинням по кутках. Стю дуже хворий. Це бентежило Тома. Якщо він знову прокинеться, Том його спитає, що робити з цією хворобою.

А раптом… раптом він не прокинеться?

Надворі здійнявся вітер і вив понад готелем. Дощ кидався у вікна. До півночі, коли Том уже заснув, температура впала ще на чотири градуси, і у вікна вже ляпав мокрий сніг. На заході зовнішні краї бурі штовхали широку радіоактивну хмару на Каліфорнію, де судилося загинути іншим.

Десь після другої години ночі Коджак здійняв голову й тривожно заскавчав. Том Каллен уставав. Його очі були широко відкриті й порожні. Коджак знову заскавчав, але Том не звернув на нього уваги. Він пішов до дверей і вийшов у ніч, яка вила вітром. Коджак підбіг до вікна і поклав лапи на підвіконня, визирнув надвір. Якийсь час він дивився, тихо, тужно підвиваючи. Потім пішов назад і знову ліг біля Стю.

Надворі вив вітер.

Розділ 75

Розділ 75

— Ти ж знаєш: я майже помер, — сказав Нік.

Вони з Томом разом ішли порожнім хідником. Вітер безперервно завивав: неначе поїзд-привид сигналив у чорному небі. Буря тихо ухкала в провулках.

«Привид!» — вигукнув би Том, коли б був притомний, і кинувся б тікати. Але він не був зовсім притомний — і з ним був Нік. Холодний мокрий сніг бив його по щоках.

— Правда? — сказав Том. — Боже мій!