Я відчинив вікно, смутно сподіваючись, що холод скупчився лише в замку, сховався в кам'яних стінах моєї кімнати. Але повітря, що дихнуло зовні, виявилося ще холоднішим, мене знову охопило тремтіння. Дув слабкий, ледь помітний вітерець, який з кожною секундою здавався все холоднішим. Перемахнувши через підвіконня, я опинився на терасі. І одразу побачив Кріса.

Виглядав він незвично — на ньому був вовняний светр канарково-жовтого кольору з довгими закоченими рукавами. Кріс, закинувши голову, вдивлявся в небо.

Я підійшов до нього, підвівся поруч. Кріс скоса глянув на мене, але продовжував стояти, задерши голову.

- Де хлопці? — похмуро запитав я.

— Ілюшку з Томом рибу ловлять. Інші сплять, — байдуже відповів Кріс.

- А хто на мостах? - розгубився я.

Кріс посміхнувся.

- Нікого. Адже холодно, мости і не думають сходитися.

Справді. Я зовсім забув, що мости сходяться лише після того, як їх нагріє сонце.

— Ніколи не думав, що тут бувають такі холоди, — наче вибачаючись за свій тон, сказав я.