Крокуючи по теплому, нагрітому за день асфальту, ми вгризалися в соковиті, шалено солодкі плоди і іноді починали так реготати. Втім, чому так? Ми були на землі. Будинки. Ми повернулися.

Околицю ми побачили здалеку. Якийсь мікрорайон — дев'яти і дванадцятиповерхівки з квадратиками вікон, що неквапливо спалахують. Я ще не знав, що ми робитимемо — стукатимемося в перші ж квартири, шукатимемо відділення міліції чи розповідатимемо про себе вченим. Але це також нічого не означало.

Ми були вдома.

Перед одним із будинків, у пустельному, вузькому дворику, я побачив доглянуту круглу клумбу. Інга йшла трохи попереду, не дивлячись на мене.

Спокуса виявилася занадто великою. Я квапливо зірвав кілька квітів. Бліді осінні хризантеми, що пожухли від близькості автодороги, здавались мені чудовими у світі квітами. Наздогнавши Інгу, я взяв її за руки.

— Інга… Адже там не було квітів, на островах… Ну, загалом… Візьми…

Ми завмерли, ніяково тримаючись за руки. Нас розділяв лише міцно стиснутий обома букетами. Я відчував тонкі, теплі пальці, які стосувалися моєї долоні.

— Інго, я ніколи не дарував квіти…

Ми дивилися одне одному у вічі. І навіть у темряві я бачив своє відображення у її зіницях. Зовсім поруч. У самої особи.

— Я ніколи нікого не цілувала, Діме…