– Ну то як, усі питання ми обговорили? Я вже можу йти? – спитав нарешті лікар, коли пауза почала затягуватися.

– Звісно можете. Тільки одне скажіть: від чого цей рак може бути?

– О-о-о, це, знаєте!.. – Борис Нилович лише руками розвів.

– А від Чорнобиля може?

– А хіба ваш чоловік брав участь в ліквідації аварії на ЧАЕС?! Я щось не пригадую таких відомостей з його анамнезу…

– Ні, він не ліквідатор. Але у вісімдесят шостому році його послали від автопідприємства в Іванківський район на суботник – будівельне сміття прибирати. Там радіація була, а їм ніхто нічого не сказав, комсомольцям цим. Ви ж літній чоловік уже, ви мусите пам’ятати, як усе було одразу ж після вибуху. Ви ж пам’ятаєте, хіба ні?..

Лікар кивнув із сумним виглядом, а жінка продовжила скаржитися, немовби звертаючись до себе самої:

– Нас же ніхто ні про що не попереджав офіційно! Всі жили так, як і раніше: спокійно ходили містом, розважалися… Одне слово – жили! Це ж в ніч на суботу сталося, попереду два вихідних дня. Люди на природу поїхали – в ліс, на Дніпро, на шашлики… А Першотравнева демонстрація?! Туди ж навіть з дітьми люди ходили – бо знов-таки, ніхто ні про що офіційно не попереджав! А хто неофіційно дізнавався й іншим повідомляв – тих називали панікерами й лякали КДБ!.. А декого навіть тягали в цю «контору» на співбесіду… Як же тоді було від невідомої радіації вберегтися?! От скажіть мені, як лікар!..

Борис Нилович вкотре поглянув на годинник, скрушно зітхнув і мовив:

– Інтуїція, інтуїція… Всі психологи сходяться на тому, що жіноча інтуїція в пікових ситуаціях спрацьовує краще, ніж чоловіча. То скажіть мені, шановна: хіба на інтуїтивному рівні ви не відчули небезпеки, коли вашого чоловіка відправили на суботник в Іванківський район?! Ви про що думали?..

– Я?.. Але ж я на той час в евакуації з синочком нашим перебувала, з Киянчиком. Далека рідня в Андропові погодилася прийняти… Місто тепер Рибінськом називається.

– Отже, вас усе ж таки попередили?..

– Так, нехай через треті руки, але справді попередили, – кивнула вона. – Сказали, що то настоятелька Флорівського монастиря сказала усім берегтися від невідомої біди. Не пригадую вже, як її звати… Чи то Агапія, чи то Антонія, чи, можливо, Антипія – якесь таке ім’я чудернацьке. У будь-якому разі очевидно, що Бога вона боялася більше, ніж КДБ, тому й попереджала людей, як могла. За що їй величезна подяка і вічні наші молитви! Бо тільки завдяки її рішучості я з Киянчиком хоч якось вбереглася. Але ж не мій Даниїл!.. Отож і не знаю тепер, що його робити.

Вона нарешті замовкла остаточно.