— Павлусю... — почулося тихе й ніжне.

Серце бентежно забилося. Рвучко повернувся... Марина сиділа на лаві в кутку й куталась в теплу вовняну хустку. Він радісно усміхнувся й простяг до неї руки. Марина птицею кинулась до нього, затихла біля грудей.

— Спасибі, що прийшла, бо мені так було сумно без тебе.

— Як ти змарнів! — вона провела долонями по його щоках. — Аж почорнів, щоки запали... А зморшок скільки!.. Тільки очі світлі, як і були.

— До весілля помолодію, Марино...

— Ми оточені, — плечі Марини здригнулися. — В Потоцького велике військо. Що нас чекає? Адже це поразка.

— Аж ніяк не поразка! — запально вигукнув він. — Потоцький хоч і женеться за нами, але сила в нього вже не та. Кумейки не лише випотрошили його військо, вони й віру підірвали у швидку і легку перемогу над нами. Ні, моя кохана, битва під Кумейками — то лише початок нашої боротьби!

— Але ж ти відступаєш!

— Я хочу зберегти військо. А тим часом Остряниця приведе запорожців із Січі. Скидан та Биховець назгукують по волостях людей. І тоді ми влаштуємо ляхам нові Кумейки. Ні, ляхи після Кумейок уже не ті. Ось побачиш, не сьогодні-завтра вони почнуть з нами переговори!

Той спокій, та впевненість, з якими говорив Павлюк, передалися і Марині. Вона посміхнулася крізь сльози й прошепотіла:

— Давай забудемо про все... Хоч на одну мить. І побудемо вдвох.

— Давай! — посміхнувся він. — Хоч на одну мить...

Зненацька у вікно постукали.

— От і побули вдвох, — зітхнув Павлюк і крикнув: — Хто там? Заходьте до хати, коли діло є!

— Пустіть колядувати!.. — почувся тоненький голосок.

— Ой Боже ж мій! — схопилася Марина. — Як же це я забула? Та завтра ж Різдво, а сьогодні кутя. Святий вечір...

Павлюк метнувся у двір і по хвилі впустив у хату п’ятеро дітей, двох високих хлопчиків і трьох менших. Найвищий хлопчик тримав у руках звізду на довгій палиці.

— Спасибі вам, колядники, що завітали, — дякував гетьман. — Проходьте... Колядуйте, прошу вас.

Діти хором вигукнули:

— З Святим вечором будьте здорові, господарю і господине!..