— Тоді ходімо, доки нас веселі люди запрошують. Покуштуємо полтавської куті в Боровиці!..

Пізно ввечері Павлюк з Мариною поверталися з куті. Ріденький і теплий сніжок сіявся над Боровицею тихо і врочисто. І вечір був тихий та світлий, ніби ніч не ніч і день не день...

— Як гарно в світі жити! — вихопилося в Марини.

— Гарно... — згодився Павлюк.

Вони йшли, побравшись за руки, слухаючи, як тихо падає сніг. Для них в ту ніч не існувало нікого, то була тільки їхня ніч. І вони насолоджувалися нею, блукаючи тихими засніженими вуличками, обережно ступаючи по чистому м’якому снігу, як по білих диво-килимах... Були стомлені, але щасливі...

— Це наш святий вечір, кохана, — шепотів Павлюк. — І ніч свята сьогодні буде. І жити хочеться, й любити... — Він пригорнув її й прошепотів: — Прошу тебе, стань моєю дружиною. І народи мені сина. Маленького Павлуся. Коли раптом зі мною що станеться, то на Україні буде ще один Павлюк.

— Пане гетьмане, доброго ранку! — Гордій Чурай, гупаючи чобітьми, вбіг у хату. — З Різдвом будьте здорові!

— Спасибі... Тссс... Марина спить, — посварився Павлюк. — Чи у вас у Полтаві всі такі галасливі?

— Усі, — сміявся Чурай, а його чорні блискучі очі сяяли-буяли молодечим життям. — Але ж яка в мене новина! Ляхи посла вельможного прислали.

— Цього й слід було чекати, — пошепки відповів Павлюк. — Якщо посла прислали — Потоцький уже видихся. Де пан посол?

— У дворі тупцяє та сніг місить. Я його в хату не пустив, хай перед гетьманським порогом постовбичить.

Павлюк запалив люльку, накинув кожух наопашки і вийшов надвір. Адам Кисіль в довжелезній рудій шубі, що полами вгрузала в сніг, стояв посеред двору в оточенні козаків... Павлюк потягнувся, подивився на сонце і ніби ненароком глянув на посла.

— Ба!.. Пан воєвода! — весело вигукнув Павлюк, ніби здибав свого давнього приятеля. — Якими вітрами? Давненько ми з вами не бачилися. Ще з Бара!

Адам Кисіль ще швидше засовав рукою, погладжуючи бороду.

— Чого це у вас руки ходором ходять, пане воєводо? — насмішкувато мовив Павлюк.

— Я з самого ранку стовбичу в цьому дворі! — визивно крикнув Кисіль. — Я вже увесь сніг тут перетовк. Це неповага!

— Не всім же й повагу виявляти. Сподіваюсь, пан воєвода на мене не в обиді, що я колись у Барі вікно в його замку вибив?

— Я надзвичайно радий! — буркнув Кисіль.